До масових убивств євреїв нацисти перейшли влітку 1941 року, після початку німецько-радянської війни. Для багатьох українських євреїв, які опинилися на окупованій Вермахтом території, такі дії гітлерівців стали повною несподіванкою. Після підписання в серпні 1939 року Пакту про ненапад між Третім Райхом та СРСР з радянської преси зникли згадки про антисемітизм нацистів. Більшість радянських громадян не уявляла, що за німецької окупаційної влади житиметься гірше, ніж за більшовиків – з репресіями та голодом. До початку війни німці мали репутацію «висококультурного народу» – так їх називали старші люди, які пам’ятали німецько-австрійські війська часів Української Держави Павла Скоропадського в 1918 році.
Радянське керівництво не поінформувало єврейське населення про загрозу з боку нацистів. Звісно, що не було організовано й повномасштабної евакуації населення. Ліворуч від екрану, де демонструється хроніка передвоєного Дніпропетровська, розташовано примірник газети «Комсомольська правда» від 24 червня 1941 року: у ній надруковано Указ Президії Верховної Ради СРСР про обмеження прав і свобод громадян та передачу всієї повноти влади військовим.
Перед Вами керамічна інсталяція покинутої квартири, мешканці якої зібрали найнеобхідніші речі і вирушили в евакуацію. Їхнє житло осиротіло, речі – скам’яніли. На календарі застигла дата 25 серпня – день початку окупації Дніпропетровська. Можливо, мешканці квартири змогли евакуюватися в останній момент.
Ліворуч від інсталяції Ви можете побачити документ: евакуаційне посвідчення Етéль Щупáк. Вона одна виховувала двох дітей, бо її чоловік загинув під час Голодомору. Працюючи в колгоспі та одержуючи за важку роботу відмітки-«палички», що позначали трудодні, вона змогла отримати евакуаційне посвідчення на себе та своїх дітей – Софію і Якова. Це посвідчення стало справжньою перепусткою до життя. Опинившись в Узбекистані, Етель, 16-річна Софія та 12-річний Яків працювали в колгоспі і, попри голод, пережили війну. Після вигнáння гітлерівців родина Щупак повернулася в Україну. Згодом Софія Щупак проживала в Ізраїлі, померла у 2020 році у віці 95 років.
Навпроти бачимо вітрину з речами, які люди брали із собою. Тут розташована валізка Іди Щупак, з якою вона евакуювалася на схід. Валіза містить найнеобхідніше: нитки´, голки´, сіль, цукор, документи, ключі від квартири, фотографії рідних. Уже дорослою жінкою Іда Щупак тримала в шафі цю «тривожну валізку». Вона говорила своїм дітям, Ігорю та Юрі: «Якщо щось трапиться – хапайте валізку й тікайте…» Лише 9 травня 1995 року, у 50-ту річницю перемоги над нацизмом, Іда Щупак повірила, що «завтра не буде війни» та розібрала валізку. Наразі вона живе в Канаді. Можливо, якби Іда Щупак перебувала в Україні сьогодні – в її шафі знову стояла б евакуаційна валізка, як і в деяких літніх людей, які пережили Другу світову війну, а в наш час тікали від жаху російської агресії на сході України та окупації Криму.
Зверніть увагу на колаж, який розповідає про страшну трагедію у Запоріжжі. 18 серпня 1941 року місто здригнулося від потужного вибуху: це радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогес», аби ускладнити просування нацистської армії на схід. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину о. Хортиця, південні райони міста та навколишні села. Точне число загиблих невідоме. Десятиліттями комуністична влада цей факт приховувала. Лише нещодавно було документально доведено: наказ на знищення Дніпрогесу віддав особисто Йосип Сталін.
