Володимир Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів Дніпра[1] складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей так само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві досягнення.

Будучи школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів.

Про все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник (десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя.

На сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення рідного міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і славу не полишали молоду людину.

Після закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників 1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною та досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових товаришів.

У 1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці березня 1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за згаданих «Прапороносців»: «А Гончар – наш студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він так любить університет…»[2]. Володимир достатньо критично оцінював реакцію викладачки[3], вважав, що вона намагається грітися у променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за роман «Буря»: «Еренбург отримав 100 тисяч…»[4].

Для Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час, та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми бачимо, як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь призму порівняння із творчістю І. Еренбурга.

Літературні читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду – Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше, раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком 1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович»[5].

Не менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка пише, так само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно підкорятися думці»[6]. Що це, якщо не мотиваційний девіз для молодої людини, яка так прагне літературного визнання?

У 1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині, яку знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом усієї війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського державного університету[7].

Уже тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як об’єкт для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи над нею В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте, забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки. Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід – 60-річний ювілей письменника.

Готуючись до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті, присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських).

Проте під час відрядження він зважується на відчайдушний крок – завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом – 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася.

На жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955 р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років. Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть переслідувань. У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років.

Лише через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда – Віталія – з’явилося перше видання військових щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про страхіття війни.

У день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше[8].

Єгор Врадій

6/ІІ – 1951 р.

Я йшов машинально, майже не тямлячи, куди йду, не відчуваючи ніг, а лише важкість усього тіла. Від станції Маяковська, куди доїхав на метро. Дорогою зайшов у крамницю придбати речі: батарейки, ліхтарики, фотопапір та ін.

Так повільно й поступово я прямував до цілі. Намагався не думати про майбутнє. Але раз по раз згадував і малював собі обставини. Чим ближче до заповітного будинку, тим більше я починав хвилюватися.

Внизу розташувалась якась майстерня, здається, палітурня. Зайшов туди і в мене заплівся язик.

– Скажіть, де тут житлуправління?

– Що? – на мене подивилися здивовані очі робітника. – Що? – ще раз перепитав він.

– Даруйте, будуправління?

– А-а, ну це інша справа. Зайдіть із двору.

Був вихідний день. Не працювали. Випадково потрапив до якоїсь житлової кімнатки. Там мені вказали – 2-й під’їзд, 7-й поверх.

Ніде не зміг знайти ліфт. Як він, біднесенький, піднімається на ту свою дзвіницю?.. Квартиру я зараз забув. Щось ніби 48 або 68.

Підійшов до дверей, роздивився. Розташування на поверсі було таким: двоє дверей ліворуч, одні – праворуч. Це двері Еренбурга. На них скринька, розмірами, як на пошті, велика і містка. На підлозі – доріжка.

На дверях немає таблички. Натиснув дзвінок. Почувся густий гавкіт собак. Відчинила жінка, років 40, росіянка, огрядна, у фартушку.

– Мені потрібен Ілля Григорович.

– Ви з ним домовлялися?

– Ні, але мені необхідно з ним побачитися.

– Він зайнятий, навряд чи зможе прийняти.

У моєму голосі бринів відчай, коли благав допустити мене до Еренбурга. Від хвилювання я почав заїкатися і тут же спіймав себе на думці: «Це я так говорю з хатньою робітницею. Як же я буду розмовляти з Еренбургом?».

Жінка нетерпляче переступала з ноги на ногу.

– Я покличу секретаря.

– Ні, мені потрібно бачити самого Іллю Еренбурга.

Але вона мене не слухала. Пішла, залишивши двері прочиненими. Мені здалося, що коли робітниця відчинила двері, звідти почувся гавкіт вівчарки. Потім її хтось забрав. Але коли я увійшов, три болонки, кудлаті й схожі одна на одну, проте різних кольорів, кинулися мені під ноги. До них гукнули і вони подобрішали. Обережно і дуже зверхньо обнюхали мене, а потім з поважним виглядом розійшлись.

Тим часом я вже розмовляв із секретарем. Поняття «секретар», у поєднанні з іншим поняттям «письменник», у моїй уяві асоціювалося з огрядним, сивочолим чоловіком (найнаочніше з картини «Вольтер диктує своєму секретареві»), навченим віком і життям. Проте яким же було моє здивування, коли до мене вийшла 23–25-річна дівчина з єврейським худеньким обличчям і ніби трохи сором’язлива.

Під час розмови з’ясувалося, що вона дуже розумна й кмітлива. Але її вік і ніжний погляд заспокоїли мене. Я поступово приходив до тями після недоброзичливої відповіді хатньої робітниці: «Він зайнятий». Детально розповів про мету мого візиту і попередив, що завтра вже від’їжджаю, і що обов’язково перед тим хочу побачити Іллю Григоровича. Розуміючи важливість для неї Еренбурга, я говорив з неприхованим благоговінням – внутрішнім і трохи показним.

– Давайте, я передам рукопис, – запропонувала вона.

– Ні, я хочу передати йому особисто.

– Ну, добре.

Вона посміхнулася і пішла до нього в кабінет. Двері зачинилися, і я автоматично зняв калоші, хоча ще не отримав дозволу зайти в кімнату. За її відсутності я оглядав передню з коридору. У ньому, біля самих дверей, стояв телефон на тумбочці. По інший бік – маленький вішак, суцільно завішаний пальтами – немає де й прилаштувати своє. Більше нічого не пам’ятаю. Звичайна оселя, скромна й без претензії.

За хвилину вона повернулася.

– Роздягайтесь і зачекайте трохи.

Я роздягнувся. Свою авоську з покупками поклав біля телефону. Не встиг пригладити волосся та привести себе до такого-сякого ладу – назустріч мені, мов у казці, – сам Еренбург. Зовсім не такий, яким я його уявляв за портретами. Значно вищий, масивніший і старший. Обличчя без зморшок, широке високе чоло, голова уся, до останньої волосини, сива! Очі втомлені, неуважні, але розумні і промовисті. Зріст вищий середнього. У світло-коричневому домашньому костюмі під халат. Вільного фасону, без краватки… Але в порівнянні з останніми фотокартками, він, попри все, у житті повільніший, майже підстаркуватий.

– Добрий день! – сказав я просто, простягаючи йому руку і смиренно потиснув його м’яку, велику долоню.

– Пройдімо в кабінет, – запросив він. Там стояв якийсь чоловік років 35, в окулярах, сухорлявий, середнього зросту. Він нервово смикав руками – я йому явно завадив.

– Пройдіть до тієї кімнати, подивіться картини, – сказав йому Еренбург.

Той мовчки вийшов.

– Сідайте, – запропонував господар.

Я сів у м’яке крісло навпроти його робочого столу. Він – на канапу. Уважно та в очікуванні подивився на мене, ніби промовляючи: «Ну, розповідайте». Я не змусив себе довго чекати. Сказав, хто я і навіщо прийшов…

– Я студент Молотовського університету – літератор. Вирішив присвятити свою діяльність вивченню Вашої творчості. До Вашого 60-річчя підготував роботу про «Падіння Парижа». Хотів подати її Вам, але дещо запізнився до ювілею. Дозвольте передати її Вам зараз.

Він прийняв, подякував, подивився надпис, погортав, потім взяв її в обидві руки, повільно поніс коридором в іншу кімнату.

Я залишився один. Роздивився. Кабінет невеликий, розміром чотири на три. Біля вікна, повернутий кутом, напівкруглий, дугоподібний письмовий стіл під склом. На столі папери, олівці, ручки. Сліди роботи. На стінах картини невеликих розмірів – мисливські образи. Поличка, з якої стирчать люльки різних форм – штук 7–9. Біля столу – м’яке крісло, де, напевно, сидить він сам. З боків стоять такі самі крісла. У протилежному куті – канапа, з такою ж оббивкою. Всюди розкидані книги і картини. Біля самих дверей стосик з новинками. Не встиг роздивитися і запам’ятати, які саме книги. Одна особливо кинулась в очі – «Буря» В. Лациса[9].

Мене цікавило раніше – чи він читає твори близької йому тематики, зокрема Лациса. Тепер переконався – так, читає. Отже, порівнює, відчуває цінність. Це надзвичайно важливе для мене спостереження.

Але ось Еренбург повернувся і знову сів навпроти мене на канапу.

– А що Ви зараз читаєте?

– Я працюю над «Бурею». Думаю за нею дипломуватися.

– Лізо (здається, так її звати), – звернувся він до секретарки. – У нас є «Буря»?

Я не чув відповіді. Він знову вийшов. Повернувся із «Бурею».

– Якщо можна, підпишіть, – попросив я, отримуючи подарунок.

– Я вже підписав.

Подякував йому.

– Не можу Вас більше затримувати. Дозвольте мені йти?

– Прошу.

Він провів мене до вішака. Поки я вдягався, він вийшов в іншу кімнату. Двері залишились відчиненими. У кімнаті стояли якісь високі, худі, із довгими носами жінки, з ними була секретарка і той самий чоловік, якого я зустрів у кабінеті. Вони усі задерли голови і розглядали картини. Картин було багато. Уся велика кімната була завішана ними, немов у Третьяковці. Роздивитися обстановку я не встиг.

Вдягаючись, я весь час дивився на них з неприхованою цікавістю, а вони, як мені здалося, не звертали на мене жодної уваги. Лише маленькі пухнасті болонки, які так непривітно мене зустріли спочатку, тепер зіскочили і прихильно обнюхували мої ноги. Я підперезувався, не відводячи погляду від усіх у кімнаті. Вийшов Ілля Григорович і пішов до себе в кабінет. Я знову їв його очима. Він це бачив. Без посмішки, але уважно подивився на мене. Він сказав: «До побачення» і, ніби бог, м’яко пройшов до себе в кабінет. Мене проводжала секретарка.

[…]

Не пам’ятаю як я зійшов сходами, як опинився надворі. У моїх руках була дорога книга, а в уяві стояв образ дорогої, великої людини, яку мені вдалося побачити вдома у дні її 60-річчя. Втомлений погляд, м’які, але натруджені очі, збита, масивна фігура і трохи неповоротка хода.

Щоденник Володимира Гельфанда (29 січня – 19 лютого 1951 р). – Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні», М-10270, арк.  2 – 6.

[1] Володимир Гельфанд народився у селищі Новоархангельськ Кіровоградської області. Проте більший період свого життя провів саме у Придніпров’ї – Дніпропетровську (нині Дніпро) та Дніпродзержинську (нині Кам’янське).

[2] Щоденник Володимира Гельфанда (6 листопада 1947 – 28 квітня 1948 рр.). Запис від 02.04.1948 р. – Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» (далі – МПЄНГУ), М-10275, арк. 17.

[3] Цією викладачкою найймовірніше була Інна Абрамівна Лівшиць, кандидатка філологічних наук, у 1939-1963 рр. викладачка, доцент Дніпропетровського державного університету. Цікаво, що її дисертація, написана у 1943-1945 рр., стосувалася публіцистичного виміру творчості І. Еренбурга («Мова і стиль публіцистичних статей Іллі Еренбурга епохи війни»). І. Лівшиць у 1945-1946 рр. безпосередньо спілкувалася з І. Еренбургом. Детальніше про це та про саму І. Лівшиць можна прочитати у: Лівшиць Інна Абрамівна // Відродження пам’яті: спогади свідків і жертв Голокосту. Випуск 8. Дніпро : Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» ; Інститут «Ткума», 2021. С. 93-127. Також доступна електронна версія.

[4] Щоденник Володимира Гельфанда (6 листопада 1947 – 28 квітня 1948 рр.). Запис від 02.04.1948 р. –МПЄНГУ, М-10275, арк. 17.

[5] Записна книжка Володимира Гельфанда (1948 р.). – МПЄНГУ, М-10302, арк. 26зв.

[6] 4. Там само, арк. 1зв. Вказана цитата М. Гоголя є фрагментом спогадів про письменника Федора Чижова (1811-1877), професора Санкт-Петербурзького університету. Переклад цитати з російської – Єгора Врадія.

[7] Нині Пермський державний національний дослідницький університет.

[8] Оригінальний текст щоденника – російською мовою. Переклад – Єгора Врадія.

[9] Роман «Буря», написаний Вілісом Лацисом у 1945-1948 рр. Віліс Лацис (1904-1966) – радянський політичний діяч, письменник. Міністр внутрішніх справ Латвії (1940). У 1940 та 1944 рр. сприяв радянській окупації Латвії, голова Ради Народних комісарів (міністрів) Латвійської РСР у 1940-1959 рр.