11 квітня 1945 р. о 15:15 підрозділи армії США увійшли на територію нацистського концентраційного табору Бухенвальд, розташованого неподалік від міста Ваймар у Тюрінгії (Німеччина). Американські військовослужбовці лише завершили звільнення табору, адже ще вранці його в’язні повстали проти нацистської адміністрації. Згодом, саме день 11 квітня був визнаний Міжнародним днем визволення в’язнів нацистських концтаборів.
Гітлерівці не були винахідниками технології організації концтаборів. Утім, саме вони майже одразу після приходу до влади в 1933 р. застосували її у боротьбі з політичними опонентами, інакомислячими, а згодом, і тими, хто, згідно їхньої расової теорії, підлягав тотальному знищенню – євреями та ромами.
Оздоблюючи пафосними лозунгами брами таборів, що закривали філії пекла на землі, нацисти, як адепти тоталітаризму, фактично прагнули одного – знищити права особистості на інакшість і власну гідність. Вигадливі механізми покарань, удосконалення технологій повільної смерті через голод, хвороби, виснажливу працю, приправлені повсякчасним застосуванням насилля і вишуканих тортур – лише наслідки політики упокорення страхом.
Під час Другої світової війни концтабори скинуть рештки ілюзорних уявлень про себе як «місця виправлення особистості» та перетворяться на «фабрики смерті», підпорядковані меті знищення сотень тисяч та, навіть, мільйонів «ворогів Райху». Аушвіц-Біркенау, Белжець, Кульмгоф, Майданек, Собібор, Треблінка – сумнозвісні символи Катастрофи європейського єврейства – геноциду, жертвами якого стали понад 6 мільйонів осіб.
Як будь-яка імперія зла нацистська система концентраційних таборів була знищена: людським духом та звитягою самих в’язнів, збройними силами армій союзників. Утім, злочинна технологія насильницької концентрації людей, яких тоталітарний режим вважав небезпечними для свого існування, не зникла. Територія колишніх нацистських таборів, як, наприклад, того ж Бухенвальду чи Майданека поблизу польського Любліна видалася владі СРСР прийнятною для організації осередків уже комуністичної системи контролю і терору на території Центральної та Східної Європи. Попри дискусійність порівняння комуністичних та нацистських технологій упокорення і знищення (адже будь-яке порівняння є відносним та недосконалим) обидва тоталітаризми об’єднував абсолютний брак сантиментів у виборі способів і методів боротьби зі Свободою та Особистістю.
P.s. У мережі можна знайти сотні варіацій на тему циклічності й винахідливості історії, яка карає за погано засвоєні уроки минулого. Фахові дослідники зазвичай іронічно ставляться до подібного роду спрощень. Проте, чи міг хтось уявляти, що в Україні початку ХХІ ст. в одному з її найбільших міст буде створена в’язниця, режим якої дивовижним чином нагадуватиме вигадливість катів нацистських концтаборів або аналогів радянської імперії ГУЛАГу?
Нове надходження до бібліотеки Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» – книга українського журналіста й письменника Станіслава Асєєва «Світлий Шлях: історія одного концтабору» символічним чином підкреслює актуальність пам’яті про жертв тоталітарного терору та безмежність людського Зла.
Автор пережив жахливий 28-місячний досвід ув’язнення у т.зв. «Ізоляції» – концтаборі, створеному терористичним режимом т.зв. ДНР на території окупованого Донецька. «Ізоляція» виникла в серці промислового мегаполіса у 2010 р. як сучасний арт-простір, місце сотень успішних мистецьких і культурних проєктів, і була перетворена окупантами у 2014-му на зону ув’язнення та катування. Парадоксально, що історія цього місця на вул. Світлого Шляху, 3, як в’язниці та табору, триваліша за його мистецький період.
«Двері знову зачиняються, й у камері панують захват і ейфорія. І лише новий полонений, що прибув сюди тиждень тому здивовано запитує:
– А куди це вони всі такі щасливі біжать?
– У в’язницю, – відповідаємо ми так само здивовано.
Хіба таке можна уявити? Так, день переїзду звідси[1] більшість вважала днем звільнення, й це змальовує перебування в «Ізоляції» краще, ніж крики і струм. Часом нам видавалося, що то експеримент. Нереальність усього, що там відбувалося, та ще й десяток відеокамер на додачу спонукали до таких дивних думок […]
Усе з чіткою фіксацією: у кожній камері, в карцерах, у кожному підвалі встановлено відеокамери, терабайти відеозаписів, сотні годин свідчень для міжнародних судів. Це тим більше скидається на експеримент: не можуть люди шість років безкарно, з іронією щодо кожного звіту ООН, і надалі фільмувати власні злочини. Чи все ж можуть? У такому разі «Ізоляція» й показує, що таке світ. Уся несосвітенність, уся жорстокість і несправедливість сконцентрувалися саме тут, на вулиці Світлого Шляху, 3»[2].
Також, до Вашої уваги відео, присвячене цьому меморіальному дню. Гостем прес-центру каналу «Відкритий» був д-р Єгор Врадій, заступник директора з наукової роботи Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» і Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні».
[1] Ідеться не про звільнення, а про переведення полонених «Ізоляції» до інших місць ув’язнення, в яких окупанти незаконно утримують цивільних мешканців, а також українських військовополонених.
[2] Асєєв С. «Світлий Шлях»: історія одного концтабору : коротка проза / пер. з рос. Вікторія Стах. Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. С. 12–13.