05 березня 1940 р. була ухвалена постанова ЦК ВКП(б), що де-факто стала юридичною підставою для початку масового вбивства у спеціальних таборах НКВС СРСР офіцерів Війська Польського, державних службовців Другої Речі Посполитої. Протягом квітня-травня того ж року співробітниками апарату НКВС були вбиті близько мінімум 22 тис. осіб.
Розстріли відбувалися в різних регіонах СРСР: у Козельському (Смоленська обл. Російської Федерації), Осташківському (Калінінська, нині Тверська обл. Російської Федерації), Старобільському (Луганська область України) таборах.
Вбивство військовополонених також здійснювалося у радянських в’язницях Києва, Харкова, Херсона та Мінська (Білорусь).
Символом злочину радянського тоталітаризму став Катинський ліс – місце масового розстрілу в’язнів Козельського табору. У 1943 р. нацисти, які від осені 1941 р. контролювали цю територію, за присутності представників Міжнародної лікарської комісії, а також британських й американських військовополонених, провели ексгумацію тіл розстріляних громадян Польщі та поінформували про злочин світову громадськість. У подальшому факт розстрілів використовувався нацистською пропагандою в ідеологічній боротьбі з СРСР. На інших місцях масового вбивства цільові ексгумації до кінця 1991 р. не проводилися.
Ще у часі ексгумації 1943 р. Радінформбюро СРСР видало низку повідомлень, в яких наголошувалося, що тіла, знайдені на території Смоленської області належать примусовим робітникам та військовополоненим – жертвам німецьких нацистів.
У 1944 р., після відновлення контролю над територією Смоленської області, влада СРСР створила Спеціальну державну комісію на чолі з академіком М. Бурденком. У своєму висновку комісія стверджувала, що у Катинському лісі поховані тіла жертв нацистського терору – радянські та польські військовополонені.
Протягом п’яти десятиліть трагедія Катині ретельно замовчувалася як СРСР, так і залежним від неї комуністичним режимом Польської народної республіки. Для камуфлювання злочину використовувались різноманітні технології: від залякування та репресій членів родин розстріляних, до ретельно вибудуваної технології зміщення пам’яті про Катинь та її жертв, пам’яттю про інший злочин Другої світової війни – трагедію білоруського села Хатинь (березень 1943 р.) – одного із символів нацистського терору проти цивільного населення окупованих територій. На особистісному ж рівні пам’ять зберегалася передусім у колі так званих «Катинських родин» – близьких та рідних військовополонених, розстріляних у 1940 р.
Лише у квітні 1990 р. влада СРСР та його останній очільник – президент Михайло Горбачов визнали факт розстрілів польських військовополонених та державних службовців. У 1992 р. були оприлюднені та передані владі Республіки Польща документи з так званого «Пакету № 1». Ці матеріали свідчать про пряму відповідальність керівництва СРСР, зокрема Йосипа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Атанаса Мікояна, Климента Ворошилова та ін. Згодом, президенти Російської Федерації – правонаступниці СРСР неодноразово публічно визнали відповідальність СРСР за злочин Катині.
Щодо парадоксів пам’яті про жертв Катині, її український вимір, а також про політико-ідеологічні особливості музейної презентації цієї теми в сучасній Польщі та Росії вже незабаром у відео від Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні».
Тож, уважно стежте за нашими анонсами.
Бібліотека Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» пропонує ознайомитися з виданням щодо історії Катині: