Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу
й агресії проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед цим безпрецедентним і мужнім вчинком
українця-патріота схиляє голови вся світова спільнота…
Із повідомлень західних радіостанцій, 1968 р.
У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. розпочалось вторгнення військ СРСР та більшості його союзників із військово-політичної «Організації Варшавського договору» на територію Чехословаччини. Практично відразу в різних місцях Радянського Союзу та його союзників із соціалістичного табору, у тій чи іншій формі, почали відбуватися акції протесту.
Однією з найбільш радикальних акцій стала подія 5 листопада 1968 р. у Києві. Цього дня на багатолюдному Хрещатику (неподалік Бессарабського ринку), у під’їзді будинку № 27, чоловік облився бензином і підпалив себе. Він біг вулицею і вигукував: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!», «Геть з окупованої Чехословаччини!». Цим чоловіком був сорокарічний Василь Макух.
Для зрілої людини, яка мала родину і двох дітей, це була не одномоментна екзальтація. До свого вчинку український патріот йшов все своє життя.
Василь Омелянович народився у 1927 р. на Львівщині в родині віруючих українців, які підтримували ідею національного звільнення. Сусідами родини, з якими Василь багато спілкувався, були брати Микола і Петро Дужий, активні учасники культурно-просвітницького життя довоєнної Галичини та українського визвольного руху 1940–1950-х рр.
Після повернення радянської влади на територію Західної України Василь Макух вступив до Української повстанської армії.
У лютому 1946 р. під час переходу радянсько-польського кордону для встановлення зв’язку із повстанцями Закерзоння, яке входило до складу Польщі, разом В. Макух із своїм товаришем, повстанцем на псевдо «Білий», наштовхнулися на прикордонників. Під час перестрілки Макуха поранено в праву ногу і непритомного доставлено у Великомостівський райвідділ МВС, а згодом у сумнозвісну львівську в’язницю «Бригідки».
Цього ж року Василь отримав вирок – 10 років ув’язнення та 5 років ураження в правах. У мордовських таборах він познайомився з Лідією Запарою, яка відбувала покарання за «зраду Батьківщини».
Макух тривалий час вагався щодо одруження і народження дітей, розуміючи відповідальність цього кроку: «Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю?!». Однак, після заслання він приїхав на батьківщину Лідії – у м. Дніпропетровськ[1] і одружився з нею. Невдовзі у подружжя народилося двоє дітей – донька Ольга і син Володимир.
До Західної України повертатися йому заборонили, але Василь ніколи не поривав зв’язків із колишніми соратниками, листувався з товаришами по неволі, закінчуючи свої листи словами «Слава Україні!».
У 1968 р. Макуха, як і багатьох інших, здатних мислити критично, обурила негативна оцінка роману Олеся Гончара «Собор». Велике роздратування викликала окупація Чехословаччини.
Восени 1968 р. Макух із відпустки, яку провів у сестри на Львівщині, повернувся не додому, а до Києва. Про підготовку цього кроку і попереднє свідоме обдумування свідчить фраза, яку на прощання, ще вдома, сказав дружині і дітям: «Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас завжди дуже любив».
Поговорив з батьками, відправив чимало листів друзям із Києва, Дніпропетровська, Нікополя. 3 листопада виїхав із Карова до Львова, везучи у торбі трилітрову банку із рідиною. Сказав, що це сік, який подарувала сусідка.
За однією з версій, Василь у Києві мав якусь зустріч й планував взяти участь в акції протесту проти окупації Чехословаччини, що мала пройти напередодні чергової річниці жовтневого перевороту. Однак акція так і не відбулася. Натомість, відбулася інша, індивідуальний вияв протесту, – самоспалення.
Наступного дня, 6 листопада Василь Макух помер у лікарні через опіки, які вкрили 70 % поверхні його тіла. Прийшовши перед смертю до тями, на докір лікарів, що своїм необачним вчинком осиротив дітей, відповів: «Вони ще пишатимуться батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота…».
Похорон відбувся на цвинтарі житлового масиву Клочко-6[2] у Дніпропетровську під суворим наглядом КГБ (переодягнені у цивільний одяг співробітники фотографували і облікували всіх присутніх).
Удову Макуха звільнили з роботи, залишивши з двома маленькими дітьми без засобів до існування. Її чекали обшуки, численні допити, на яких кагебісти намагалися дізнатися про зв’язки її чоловіка, його друзів, якусь вигадану матеріальну допомогу від «українських буржуазних націоналістів».
Визнання вчинку Василя Макуха та його вшанування розпочалося лише в часи незалежної України.
У місті Дніпро з 26 листопада 2015 р. на житловому масиві Калинівський знаходиться вулиця Василя Макуха.
26 січня 2017 р. в Києві на Хрещатику на його честь встановлено меморіальну дошку.
У травні 2018 р. на честь Василя Макуха було названо новозбудований міст у столиці Чехії – Празі, а трохи пізніше відбулося й відкриття меморіальної дошки.
[1] Нині м. Дніпро.
[2] Нині житловий масив Калинівський.