Нацистський концентраційний табір «Люблін» (пізніше відомою стала загальновживана назва «Майданек», або за назвою передмістя Любліна – «Майданек-Татарський») поблизу польського міста Люблін було створено в жовтні 1941 р. за наказом райхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Його першими в’язнями стали тисячі радянських військовополонених. Попередньо він мав вміщувати «25–50 тис. в’язнів для використання в майстернях і на будівельних майданчиках СС та поліції». За втілення цього плану створення майбутньої локації для ув’язнення десятків тисяч людей з різних країн Європи відповідав командир СС та поліції у дистрикті «Люблін» Оділо Глобочник.
Плани нацистського керівництва щодо площі табору постійно змінювалися – зокрема, взимку 1942 р. розпочалось чергове розширення: планувалось розмістити до 250 тис. в’язнів (реалізовано частково). На той момент він мав слугувати місцем утримання саме радянських військовополонених. Але з прийняттям нацистської доктрини «Остаточного вирішення єврейського питання» табір отримав додатковий функціонал – як місце масового знищення євреїв із використанням смертоносного газу Циклон Б: 5 газових камер у спеціально побудованому бараку № 41 розпочали свою роботу в жовтні 1942 р.
Тоді ж почалася ліквідація табору знищення у Белжеці: близько 25 тис. євреїв, яких збиралися спрямувати туди, натомість відправили до Майданека. Впродовж півроку всі вони загинули. Навесні 1943 р. до Майданека прибула велика група в’язнів з одного із найбільших гетто Європи – Варшавського; всі вони незалежно від віку та статі, були залучені до примусових робіт.
Крематорії на території табору фактично розпочали свою роботу восени 1943 р. На початку існування табору тіла в’язнів ховали в братських могилах. Але за офіційними документами, починаючи з червня 1942 р. тіла вже спалювали у крематорію № 1 (споруда не збереглась до наших днів) або на вогнищах, споруджених із шасі старих вантажівок.
На початку листопада 1943 р. Майданек став місцем проведення нацистської операції «Свято врожаю» (Aktion Erntefest); остання розгорнулась у дистрикті «Люблін». За два дні жорстокої акції (схожої за форматом проведення та підготовки на масове винищення у Бабиному Яру м. Київ та багатьох міст і містечок України), було знищено від 40 до 43 тис. євреїв (з них понад 18 тис. в’язнів табору Майданек), що вважається найбільшим масовим винищенням єврейського населення часів Другої світової війни.
24 липня 1944 р. місто Люблін було захоплено, а табір Майданек звільнено від нацистів радянською армією, що стало першою операцією зі звільнення в’язнів нацистських таборів. За деякими оцінками дослідників, крізь Майданек пройшло близько 240 000 – 250 000 в’язнів (євреїв, поляків, радянських військовополонених, французів, німців, австрійців та ін.); з них загинуло орієнтовно від 80 до 120 тис. осіб (включно із жертвами у додаткових таборах, підпорядкованих нацистській адміністрації Майданека). З цієї кількості близько 60 тис. становили євреї.
Серед в’язнів табору був і «Парох Майданека», греко-католицький священник, праведник України, який врятував сотні євреїв від нацистів, отець Омелян Ковч. Сам отець Омелян загинув у таборі в 1944 р. У 2001 р. під час візиту до України Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив його блаженним священномучеником.
На відміну від таборів Собібор та Треблінка, в Майданеку нацисти знищили лише найбільш викривальні докази своїх злочинів. Тож на момент звільнення значна частина локації залишалася неушкодженою, що дозволило невдовзі вести підготовку до трибуналу над злочинцями. Окрім того, скориставшись становищем «відкривача», радянське керівництво організувало перші комеморативні акції в характерному ідеологічному дусі: протиставлення нацистських звірств «героїчній єдності радянських народів». Так, до табору були запрошені воєнні кореспонденти для висвітлення трагедії на шпальтах не лише радянської, але й зарубіжної преси, іноземні дипломати; німецьких військовополонених примусово водили на екскурсії табором для демонстрації жорстоких дій нацистського уряду, якому вони підпорядковувалися. Обов’язкове відвідування було організовано і для солдат Червоної армії, які перебували поблизу Любліна.
Фактична меморіалізація трагедії Майданека розпочалася ще під час винищення – в 1943 р. побудовою монумента (поряд із меморіалами, присвяченими повстанню у Варшавському гетто, а також із пам’ятником у Нью-Йорку. Це були одні з перших спроб увічнення пам’яті про нацистський геноцид). Особливість першого пам’ятнику в Майданеку – його монтаж саме зусиллями в’язнів: один із них, польський митець (католик за віросповіданням) переконав нацистську адміністрацію дозволити «звеличення» певної частини табору за допомогою скульптур (3-х орлів). Саме такий вигляд мав перший меморіал жертвам табору за проєктом польського митця, в’язня табору Майданек та учасника Варшавського повстання Альбіна Боницького (1908–1995). Меморіал був зруйнований після війни та реконструйований зі значними змінами в 1962 р., ставши частиною майбутнього музею, заснованого у листопаді 1944 р. з початковою метою «збереження території та систематизації доказів»; перша постійна експозиція відкрилася в 1945 р. Сьогодні музей є одним із ключових місць для вивчення історії злочинів націонал-соціалістичного режиму та місцем вшанування пам’яті десятків тисяч загиблих осіб з різних кутків Європи.