22 червня 1940 р. Франція підписала капітуляцію та, відповідно до умов угоди, була розділена на 2 частини: 3/5 території (Північ, атлантичне узбережжя, а також місто Париж) перейшло під нацистську окупацію; південь та південний схід (т. зв. «Вільна зона») опинилися під управлінням лояльного нацистам режиму Віші (назва французького містечка, що стало неформальною «столицею» новоствореного адміністративно-територіального об’єднання). Частина території (південносхідна частина) потрапила під італійський вплив. Приблизно 150 євреїв знайшли прихисток у «Вільній зоні», сподіваючись на безпечні умови від нацистів; проте реальність істотно не відрізнялась від того, що відбувалось з євреями в окупованій зоні.
Вішістська Франція мала певну автономію у співпраці з німецькою окупаційною владою. Уряд очільника маршала Петена проводив власну антисемітську політику, видавши низку «Єврейських статутів», що певним чином базувалися на відповідних документах нацистської Німеччини та приймалися також у німецькій окупаційній зоні. Відповідно до них, проти євреїв було введено расову сегрегацію; представники громади мали носити маркувальні знаки (жовті зірки Давида) на власному одязі; вони повністю виключались з усіх сфер суспільного життя. Кульмінацією у житті євреїв Франції, як і у їхніх побратимів з інших країн Європи, стала Ванзейська конференція (січень 1942 р.), що запровадила в дію «Остаточне рішення єврейського питання», план повного винищення єврейського населення Європи.
У співпраці з нацистським режимом, уряд Віші реалізовував політику депортацій євреїв не лише з територій, окупованих есесівцями, але і з «Вільної зони». Навесні – влітку 1942 р. розпочалася низка заходів з арештів та депортації євреїв по всій Франції під кодовою назвою «Весняний вітер». Одним з її проявів стали події на Зимовому велодромі (фр. Velodrome d’Hiver, Vel d’Hiv, Вель д’Їв).
За дорученням завідувача відділу гестапо IV-B-4 (відповідального за винищення єврейського населення в країнах Європи) А. Айхмана, до Франції було спрямовано Т. Даннекера, радника СС з єврейських справ. Напередодні початку масових депортацій, 30 червня 1942 р., під час короткочасного візиту до Франції, Айхман та Даннекер підписали документ «про якомога швидше та найповніше звільнення території Франції від євреїв». За кілька днів потому була створена спеціальна комісія під керівництвом генерального комісара у справах євреїв Л. Д. де Пельпуа, що зібрала керівників різних французьких установ, залучених до підготовки облав. Комісія також займалася організацією візиту німецької делегації до таборів у Південній зоні. Під час підготовки операції було проведено чимало спеціальних нарад та консультацій з нацистськими чиновниками; її початкову дату – 13 липня – було вирішено перенести (через канун національного свята країни: дня взяття Бастилії в 1789 р.), обравши замість цієї дати 16 липня.
Протягом кількох днів силами місцевої поліції було заарештовано 13 152 особи (переважна більшість – вдома), чому посприяв т. зв. єврейський список керівника служби у справах іноземців та євреїв у префектурі поліції Парижа А. Тюлара від січня 1941 р., що базувався на переписі населення жовтня 1940 р., проведеному самими єврейськими громадами за наказом Даннекера. Неодружені євреї та бездітні пари відправлялися до табору Дрансі, тоді як родини (8160 осіб – чоловіків, жінок, дітей) були зібрані на Зимовому велодромі, де дітей насильно забирали від батьків представники французької жандармерії. Вже за кілька тижнів дітей, частину яких попередньо мали розмістити в соціальних центрах допомоги під егідою UGIF, депортували без супроводу через регіональний транзитний табір Дрансі до газових камер Аушвіца.
За свідченнями очевидців, умови перебування всередині стадіону були нестерпними: місце не було обладнано для розміщення такої значної кількості. Вже на наступний день перебування євреїв очікували істотні погіршення санітарних умов – припинення функціонування туалетів, істотне підвищення температури: будівля мала скляний дах, пофарбований у темно-синій колір (щоб не приваблювати штурмових атак бомбардувальників), була герметичною й не пропускала свіже повітря. Звістки про жалюгідні умови знаходження на велодромі невдовзі були отримані в офісах Міжнародного Червоного Хреста та Американського комітету на службі друзям (неформально – Товариство Квакерів): їх представники отримали доступ до велодрому, що дозволило надати невелику допомогу приреченим, передусім – медичного характеру. Чимала кількість людей не витримувала цих поневірянь та, побоюючись того, що могло їх очікувати за стінами Вель д’Їв, йшла на відвертий суїцид, вистрибуючи з трибун стадіону вниз.
Ті, кому вдалося пережити ці страшні дні на велодромі, отримали нову порцію випробувань: з 19 липня групами по кілька тисяч їх відвозили з вокзалу Аустерліц в Парижі до французьких транзитних таборів – Дрансі, Пітів’є, Бон-ла-Роланд. Далі, після ретельної селекції, групи підлітків направляли до Аушвіцу, натомість дітей до 14 років (чия депортація ще не була підтверджена відповідним наказом або інструкцією), залишали на місці. Згодом, під супроводом представників поліції, їх депортували до Аушвіцу; жоден із них не пережив Голокост.
Показово, що серед французів, присутніх на велодромі, можна чітко визначити три категорії осіб: ті, хто активно допомагав євреям; хто співпрацював з нацистською адміністрацією та урядом Віші, а також пасивні спостерігачі (байстендерс). Під час облав жертви зустрічали чимало осіб з усіх цих трьох категорій – деякі з них були колишніми сусідами, друзями, знайомими, що сприяло ще більшому послабленню морального духа та загалом психічного стану приречених осіб.
Депортації з території Франції фактично продовжувалися до деокупації, тобто до серпня 1944 р. Загалом близько 77 тис. євреїв-мешканців Франції загинули в концентраційних таборах та таборах смерті (переважно в Аушвіці).
У пам’ять про ті події щорічно на колишньому місці збору жертв знищення відбуваються комемораційні акції. Нагадуванням про ті події є встановлений у 1994 р. на бульварі Гренель (а саме в його частині, названій «Площею мучеників облави на Зимовому велодромі») меморіал із зображенням мирних мешканців Франції. Символічно, що автором скульптурної композиції виступив Вальтер Шпітцер, французький художник, скульптор польського походження, який пережив Голокост, був в’язнем табору Аушвіц, учасником «маршів смерті» у січні 1945 р. У 1995 р. тодішній президент Жак Ширак фактично вперше визнав роль Франції та передусім – місцевої поліції, у переслідуванні євреїв та інших жертв німецької окупації.