15 травня 1939 р. 937 осіб зійшли на борт німецького трансатлантичного лайнера під назвою «Сент-Луїс» у порту Гамбурга. Втікачі від нацистського режиму (серед яких більшість становили німецькі євреї; також були представники громади зі Східної Європи та декілька осіб без громадянства) планували дістатися Гавани (Куба), а звідти потрапити до США. Наприкінці травня пасажири прибули до латиноамериканської країни, проте зіткнулися з відмовою визнання кубинським урядом документів про висадку. Гостроти ситуації, що виникла, додав ще один факт: за тиждень до відплиття пасажирського корабля, президент Куби Ф. Л. Бру підписав указ про анулювання всіх виданих напередодні посадкових сертифікатів. Про це знали абсолютно всі (включаючи власників пароплава), окрім самих пасажирів. За новими вимогами, для в’їзду до країни вимагався письмовий дозвіл від державного секретаря Куби та міністра праці, а також внесення застави в розмірі 500 доларів. До перемовин активно була залучена одна з найбільших єврейських філантропічних організацій у світі – Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет (Джойнт). Проте переговори зайшли в глухий кут, як і спроби установи відшукати притулок для зневірених біженців в інших частинах Америки. Зрештою, уряд країни дозволив в’їзд 28 пасажирам (22 з них були євреями та мали чинні візи США, решта – 4 громадян Іспанії та 2 громадян Куби – мали документи на в’їзд; ще один пасажир помер під час госпіталізації в Гавані). Решта очікувала на документи – влада країни відмовила їм покинути корабель і зійти на берег.
Капітан лайнеру Г. Шредер (до речі, німець за походженням) направив судно до узбережжя Флориди. Проте уряд США не дозволив жодному пасажиру вийти на берег, мотивуючи це відсутністю в них американських імміграційних віз та неможливістю провести перевірку безпеки. Ця ситуація викликала величезну увагу і співчуття з боку ЗМІ США та пересічних американців. Шредер був готовий на відчайдушний крок – посадити «Сент-Луїс» на мілину біля узбережжя, що дало б можливість біженцям втекти. Проте за вказівкою державного секретаря США К. Галла судна берегової охорони США здійснювали цілодобовий контроль за кораблем і завадили цьому.
Після відмови США прийняти біженців до справи долучилася група інтелігенції та духовенства в Канаді. Але директор канадського імміграційного відділення Ф. Блек, який був вороже настроєний проти єврейської імміграції, переконав прем’єр-міністра країни не втручатися у справу.
Відмова західних країн та погіршення умов на кораблі змушували Шредера піти на зухвалий вчинок – розбити лайнер біля британського узбережжя, щоб змусити уряд Великої Британії прийняти пасажирів як біженців. Але і цей план йому не вдалося втілити. Натомість капітан категорично відмовився повертатися до Німеччини, доки всім пасажирам не буде надано в’їзд до будь-якої іншої країни. Відтак була розпочата співпраця представників уряду США, Великої Британії та інших європейських країн, що закінчилась певною поступкою: «Сент-Луїс» повернувся до Європи 17 червня 1939 р., пришвартувавшись у порту Антверпена (Бельгія). Пасажири не повернулися до Німеччини. Єврейські установи (зокрема, Джойнт) після перемовин з урядами європейських країн щодо отримання віз на в’їзд домовилися про притулок для всіх пасажирів за певною квотою: 288 осіб змогли в’їхати до Великої Британії; 181 – до Нідерландів; 214 – до Бельгії; 224 – знайшли тимчасовий прихисток у Франції. Із загальної кількості колишніх пасажирів лайнера «Сент-Луїс», 532 особи стали жертвами нацистського геноциду, з них 254 – було знищено.
Трагедія з пасажирами німецького корабля стала певною кульмінацією політичного процесу навколо біженців та єврейської імміграції у міжвоєнну добу, підкресливши певну індиферентність до жертв нацистських переслідувань. Водночас, ця ситуація акцентувала увагу на складнощах, з якими стикаються люди у критичний період історії, зокрема під час війни та вимушеної міграції до інших країн – ситуація, що є актуальною та наболілою для сучасної України.