111 років тому, 24 квітня 1915 р. провідна націоналістична установа молодотурків «Комітет єдності та прогресу» (далі – Комітет) заарештувала понад 200 вірмен – представників інтелігенції, релігійних лідерів, у Константинополі; більшість з них була страчена. Ця дата вважається днем реалізації намірів османського режиму щодо винищення вірменської спільноти, що тривала щонайменше кілька років.
Цим подіям передувала відверто націоналістична політика Османської імперії, підкріплена зростанням антихристиянських настроїв і прагненням створити етнічно однорідну спільноту. Масштабні військові поразки Туреччини стали визначальним фактором для майбутнього національних меншин імперії. Це передусім стосувалося вірмен, греків й ассирійців, чиї громади були компактними та мали вагомий суспільний статус. Вірменська громада була однією з найбільших християнських груп в імперії. Зі зростанням турецьких націоналістичних настроїв її становище ставало дедалі більш напруженим, що зрештою призвело до погромів 1894–1896 рр., які забрали життя сотень тисяч вірмен.
Напередодні 1915 р. османська влада відчутно обмежила навчання, володіння майном і виконання релігійних служб для всіх громад, зокрема й вірмен. Істотна поразка у Першій світовій війні змусила турецький уряд «шукати зрадників» всередині країни, якими були визнані вірмени. Навмисна брехня стала виправданням подальших репресій і знущань.
Вірмени-чоловіки, які на той момент перебували в лавах турецької армії, були роззброєні та вбиті. Водночас, нерегулярні сили турецької армії почали здійснювати масові вбивства у вірменських селах поблизу російського кордону. У відповідь на такі дії серед вірмен розгорнувся рух опору, що стало для влади приводом до ще жорсткішої репресивної політики.
Починаючи з 1915 р., шифровані телеграфні повідомлення, надіслані високопосадовцями Комітету (зокрема, Джемаль-пашою, Талаат-пашою та Енвер-пашою – головними організаторами подальших репресивних дій проти вірмен), містили чітке розпорядження про депортацію вірменського населення з усієї імперії до т. зв. центрів переселення. Більшість чоловіків і хлопців-підлітків було відокремлено від цих депортаційних караванів та невдовзі вбито. Жінок і дітей змушували тижнями йти важкою місцевістю подалі від головних доріг без їжі та відпочинку. Під час депортацій багато з них гинули або були вбиті, інших викрадали, жінок часто ґвалтували. Кінцевим пунктом призначення для нещасних стали концентраційні табори в м. Дайр-ез-Заур і навколишня пустеля на північному сході сучасної Сирії. Там на депортованих чекала або негайна смерть, або страждання від голоду та втоми. У деяких районах жертви чинили відчайдушний збройний опір репресіям. За відсутності власників вірменські будинки, підприємства, церкви, а також приватна власність були розграбовані, примусово конфісковані або знищені.
Ті, хто вижив, мали різну долю. Навернення до ісламу, як правило, було неможливим, але було чимало випадків, коли вірменські жінки та діти ставали ісламізованими через усиновлення або викрадення турками, курдами чи арабами. Деякі вцілілі знайшли прихисток у дитячих будинках, створених американськими та європейськими місіонерами. Ті, хто вижив після депортацій, опинилися в таборах для біженців на Близькому Сході. Інші, врятовані сусідами, дісталися заходу або ж зуміли знайти притулок серед вірмен у Стамбулі та Ізмірі, де завдяки присутності дипломатичних представництв не відбувалося масових убивств.
Тяжке становище вірмен, яке у своїх звітах і довідках описував посол США в Константинополі Генрі Моргентау-старший, викликало безпрецедентну громадську реакцію в американському суспільстві. На допомогу вірменським біженцям, сиротам відгукнулися сотні тисяч американців, була організована цілеспрямована кампанія за активної підтримки американського президента В. Вільсона та діячів культури, що дозволило зібрати значні фінансові кошти.
Цими звірствами уряд Османської імперії ознаменував процес систематичного переслідування та нищення вірмен, що продовжувався до 1923 р., коли турецька імперія припинила своє існування, натомість була проголошена Турецька Республіка. За підрахунками, станом на 1918 р., близько 1 млн вірмен було винищено, сотні тисяч перетворилися на безхатченків та осіб без громадянства.
На думку провідного польського юриста, автора терміна «геноцид», Рафаеля Лемкіна (1900–1959), «дискримінаційні дії турецького уряду проти вірменської спільноти стали першим офіційно визнаним актом геноциду в міжнародному праві»», що відповідним чином було відображено в прийнятті Конвенції про запобігання геноциду 1948 р.
Геноцид вірмен визнаний і засуджений на міжнародному рівні багатьма країнами світу (США, Франція, Німеччина, Італія, Польща та ін.), впливовими міжнародними та регіональними установами, політичними організаціями (Рада Європи, Європарламент тощо), окремими регіонами та провінціями держав (зокрема, Україна: міста Дніпро та Ужгород, Черкаська та Полтавська області; Канада: провінція Квебек, та ін.).