Цими серпневими днями згадуємо черговий епізод нацистських злочинів, що відбувався на теренах України, зокрема на Київщині. Ще до початку масових екзекуцій у м. Кам’янець-Подільський (26–28 серпня 1941 р.) та Київ (29–30 вересня 1941 р.) відбулись не менш резонансні події.
Нацистська окупація м. Біла Церква тривала понад 900 днів та закінчилась лише 4 січня 1944 р. У місті було створено табір для військовополонених, де протягом липня 1941 – лютого 1942 рр. було розстріляно близько 4 500 чоловік та депортовано до Третього Райху понад 3 000 осіб. Але прикметною специфікою подій саме в Білій Церкві був фактично перший зафіксований випадок розстрілу однієї з найвразливіших категорій населення – дітей різного віку.
Як і в більшості міст та містечок України, цькування євреїв Білої Церкви розпочалось з реєстрації. Масові розстріли почалися 15 серпня, що, зокрема, було пов’язано з прибуттям до міста передового загону зондеркоманди 4а (складової айнзатцгрупи С на чолі з П. Блобелем). Загін мав на меті «обробку» території, що передбачала «розшук радянських шпигунів, арешти бандерівців, виявлення у таборах військовополонених небажаних полонених (євреїв і комісарів), винищення єврейського населення, яке залишилось». За свідченням одного з учасників, близько 700 євреїв (серед них – жінки, діти, люди похилого віку) під приводом «прибирання вулиць міста» були зібрані на 3-му майданчику за місцевим ринком та розстріляні нацистами.
Різні джерела свідчать про застосовану есесівцями (особливо під час перших розстрілів) практику відокремлення чоловіків від жінок і дітей. Так, у серпні 1941 р. (точна дата не зазначена) була розстріляна: група чоловіків на краю вулиці Рокитнянської (нині – вул. Шевченка), певна кількість жінок і дітей – в Томилівському лісі на околицях міста. Про цей факт свідчать речові докази – останки 29 жінок і дітей з простреленими черепами, фрагменти жіночого волосся, гребінці, а також гільзи від німецьких патронів тощо, знайдені під час розкопок могил в 1971 р.
У винищувальних акціях, за наказом оберштурмфюрера СС Августа Хефнера, брали участь есесівці та місцева поліція безпеки. Після розстрілу батьків з 19 серпня діти перебували в одному будинку в жахливих умовах, без їжі та води. Розквартировані поблизу німецькі солдати 295-ї піхотної дивізії, які через ридання дітей не могли спати, звернули увагу на них військовим капеланам. Останні побачили та почули страшну інформацію: дітей вивозять на розстріл. Про це священники повідомили начальника оперативного відділу 295-й піхотної дивізії підполковника Гельмута Гроскурта, який заборонив вивіз дітей, які залишились та зробив запит про розбір ситуації. Відповідно до проведеної наради 21 серпня між нацистськими діячами, було ухвалено рішення про розстріл дітей. При цьому есесівці всіляко намагались ухилитися від відповідальності та дати реалізувати цей страшний злочин іншій стороні – зокрема, місцевій поліції. Плутані свідчення німецької сторони (А. Хефнера, П. Блобеля) не надають повного уявлення, хто безпосередньо виконував цю безжальну акцію, хоча присутність та участь в організаційних питаннях українських «добровольців» підтверджена численними звітами обох сторін. Відповідно до нацистського звіту № 86 від 17.09.1941 р., у Білій Церкві «в подальшому ході акцій» було розстріляно 68 осіб. Ймовірно, це були саме єврейські діти.
Сумнозвісним символом трагедії в Білій Церкві стала доля вихованців дитячих будинків. Відповідно до документів, в місті на той час діяли 3 таких будинки, в яких перебувало 282 дитини різного віку (станом на середину 1942 р.). Відомо, що адміністрація дитячого будинку № 1 («Хата дитини»), ризикуючи власним життям, врятувала 9 єврейських малят, давши їм українські імена та переховуючи протягом всього періоду окупації. Схожа ситуація була і в іншому дитбудинку № 2. Зовсім інакше розвивалися справи з будинком № 3, де станом на середину липня 1941 р., перебувало близько 150 вихованців. У серпні 1941 р. керівництво закладу відібрало та доставило до місця ув’язнення шістьох єврейських дітей віком від 9 до 11 років, згодом страчених. За іншими джерелами, протягом вересня 1941 – жовтня 1942 рр., «23 вихованця дитбудинку старшого віку було відправлено на примусові роботи до Німеччини».
Наприкінці 1941 р. – на початку 1942 р. відбулися перші розстріли євреїв місцевого «партійно-радянського активу», яких звинуватили у підпалах в центрі міста. Приблизно 100 осіб було взято на облік, ув’язнено (зокрема, і за рахунок українців, які мали кровні зв’язки з євреями) та невдовзі розстріляні на 7-му майданчику; загальна кількість розстріляних за ті кілька днів склала близько 500 осіб.
Фактично, розстріли місцевого єврейського населення відбувались протягом всього періоду окупації. Окрім команд СС і СД, до розстрілів були залучені польова жандармерія, підрозділи Вермахту та місцева українська поліція.
Через «традиційне» приховування реальних масштабів знищення єврейського населення за доби радянського режиму, деякі аспекти трагедій, зокрема у Білій Церкві, залишаються ще до кінця не встановленими.