Перемога союзників над нацистською Німеччиною формально завершила шестирічний період терору і страшних випробувань для мільйонів чоловіків та жінок. Утім, для окремих груп людей, які були мішенями нацистського переслідування протягом усього періоду окупації, перші повоєнні місяці та навіть роки не принесли остаточного звільнення від страху.
Шість років спланованого приниження, дискримінації і, врешті, геноциду мали наслідки не лише у катастрофічних масштабах Голокосту з точки зору кількості жертв, але й вплинули на суспільну атмосферу країн, що перебували під німецькою окупацією. Практики нацистського терору підживили багатовікові негативні стереотипи, які побутували ще до вибуху Другої світової війни. Матеріальний чинник, який у ході війни почав грати ще більшу роль, сприяв розвитку антисемітських настроїв. Адже під час геноциду збагачувалися не лише його німецькі натхненники та організатори, але й цивільне неєврейське населення окупованих територій, що брало до своїх рук рухоме та нерухоме майно євреїв – розстріляних у ярах, або вивезених у невідомому напрямку залізничними ешелонами.
Не можна не згадати, що прокомуністичний уряд Польщі, сформований з волі та прямих вказівок радянського диктатора, а також органи польської держбезпеки, контрольовані «колегами» з радянського відомства, мали у своєму складі представників єврейського походження. Для Польщі, яка від 1935 р. почасти сповідувала шовіністичні погляди у ставленні до етнічних меншин, євреї на вищих щаблях влади – рідкісний виняток та зайве підтвердження «єврейської природи» комуністичного режиму. Не варто забувати, що ще до німецької окупації, надзвичайно популярним у суспільстві залишався міф про «жидокомуну», а також радянський режим як її найяскравіший. Очевидно, що нацисти активно підживлювали цей міф у своїх цілях. Так само очевидно, що вигнання нацистів з Польщі та навіть факт капітуляції Німеччини, на жаль, не могли виконати роль чарівної палички, за порухом якої, у небуття відійшли б усі наслідки німецької пропаганди, а також антисемітські стереотипи, що побутували у Польщі та загалом усіх європейських країнах протягом багатьох століть.
За підрахунками дослідників, після завершення війни у Польщі станом на літо 1945 р. налічувалось від 50 до 60 тис. євреїв. Наприклад, у Кракові, який під час німецького панування був «столицею» окупаційного Генерал-губернаторства, до вересня 1939 р. проживали понад 60 тис. євреїв. Натомість у червні 1945 р. у місті були зареєстровані 6 461 особи єврейського походження[1]. Більшість з них складали ті, кому пощастило вижити під час окупації, а також ті хто служив у Червоній армії (у т. ч. й формально польській, але де-факто підпорядкованій владі СРСР Армії Людовій) та ті, хто були депортовані вглиб СРСР у 1939–1941 рр.
Повертаючись до рідних міст та сіл євреї стикалися не лише із матеріальною невлаштованістю, але й негативним ставленням до себе з боку неєврейського населення, яке у більшості своїй не очікувало на їхню появу. Раз по раз виникали конфлікти щодо права власності на майно (передусім будинки й квартири), які до війни належали євреям. Побутові конфлікти укупі із впровадженням радянських практик адміністрування підживлювали антисемітські настрої.
Влітку 1945 р. представники місцевої влади у Кракові фіксують тенденцію до зростання антисемітських настроїв та конфліктів на ґрунті неприязні до євреїв, яким пощастило вижити. У більшості випадків конфлікти пов’язані із побутовими ситуаціями, але й траплялися випадки обвинувачень євреїв, наприклад, у викраденні польських дітей[2].
За спогадами сучасників, шабатні зібрання у синагогах Кракова, які відновилися від травня 1945 р., супроводжувалися постійними ексцесами та спробами дрібного хуліганства (словесні образи у бік людей, які прямували до божниць, кидання в них каміння та ін.), спрямованими проти вірян-юдеїв.
11 серпня 1945 р., у суботу, приблизно о 10:30 під час релігійних відправ навколо Синагоги Купа[3] на вулиці Медовій вже «традиційно» зібрався натовп підлітків, які «розважалися» киданням каміння у вікна синагоги. Один з вірян – солдат-єврей – спробував втихомирити хлопців словами, але у відповідь отримав лише глузування. Після цього він схопив одного із хлопчиків (13-річного Антонія Ніякого) та затягнув до синагоги. Розбишака отримав прочухана та за кілька хвилин вибіг надвір, де із вереском повідомив про викрадення та замах на вбивство євреями, а також про тіла інших християнських дітей, які, буцімто, лежать у синагозі. Це й стало фактичним сигналом для початку погрому.
Згодом, під час слідства Антоній Ніякий так свідчив про свою участь у подіях, після того, як він вийшов із синагоги:
«[…] до мене підійшов міліціонер і сказав кричати, що мене хотіли убити. […] У божниці бачив, як євреї підтримували закривавленого хлопця[4], який міг бути євреєм. Я перелякався цього та почав тікати, а кричав, бо мені сказали [так робити – Є.В.], бо ніхто мене не хотів убивати»[5].
Достатньо швидко біля синагоги зібрався кількатисячний натовп, який почав громити (а згодом й підпалив) не лише синагогу, але й бити євреїв, що намагалися вийти з неї. Жертвами насилля ставали також люди, яким не пощастило опинитися у цей час на поблизьких вулицях. Об’єктами агресії погромників, окрім синагоги, стали також будівля єврейського гуртожитку (вул. Медова, 26), що розташовувався поруч із синагогою і квартири, в яких на думку нападників мешкали євреї. Безпосередню участь у погромі брали участь й представники міліції. Вони під приводом «пошуку зброї і польських дітей» входили до єврейських приміщень і, відповідно відкривали шлях до насилля й пограбування погромникам.
Лише ввечері того ж дня владі, завдяки залученню підрозділу сил внутрішньої безпеки, вдалося взяти ситуацію під контроль. Точна кількість жертв (убитих і поранених) невідома й до тепер. Відповідно до матеріалів розслідування єдиною смертельною жертвою погрому була 46-річна Роза Бергер, яка під час німецької окупації разом із донькою змогла пережити жахи табору Аушвіц-Біркенау. Р. Бергер була смертельно поранена у власній квартирі внаслідок пострілу одного із міліціонерів, який намагався таким чином зламати замок у дверях. На думку дослідників, жінка не була єдиною, хто загинув того дня у Кракові. За участь у погромі були затримані майже 150 осіб, у тому числі й кілька десятків чоловіків у міліцейській формі. 14 нападників було притягнуто до кримінальної відповідальності (засуджено на різні терміни позбавлення волі – від 1 до 7 років).
Попри те, що влада, громадські об’єднання, офіційна преса засудили антисемітський злочин[6], погром у Кракові був одним із епізодів «війни, яка тривала» навіть після її офіційного завершення. Менше, аніж за рік на початку липня 1946 р. у відносно близькому м. Кєльце розгорнулася подібна, проте масштабніша за кількістю жертв і часом перебігу трагедія. Для тисяч євреїв це було остаточним сигналом про необхідність залишення власної батьківщини.
P.S. Сплеск повоєнного антисемітизму був характерний не лише для Польщі. Його прояви можна було спостерігати й на території радянської України, навіть за кілька років до початку офіційної антисемітської кампанії, камуфльованої під «боротьбу із безродними космополітами» та ін. Можемо припускати, що влада СРСР, тонко відчуваючи «народні настрої», у певному часі вирішила взяти під контроль антиєврейські настрої та використати їх у власних цілях.
[1] Martyna Grądzka-Rejak. „Wybić ich wszystkich...”. URL: https://dziennikpolski24.pl/wybic-ich-wszystkich/ar/10490622
[2] Наприклад, влітку 1945 р. Краковом ширилися плітки про те, що на вул. Широкій, яка розташовувалась у традиційній єврейській дільниці Казімєж, були знайдені рештки тринадцятьох дітей, «вбитих євреями».
3. Синагога Купа, також відома як «Синагога бідних», зведена приблизно в 1635 р. Божниця була споруджена за рахунок коштів, зібраних єврейськими ремісниками й дрібними торговцями. Звідси й походить одна із назв споруди – Купа (з івр. «купат-цдака» – кружка, або ємкість для збирання пожертв). Після плюндрування синагоги під час погрому в серпні 1945 р., вона використовувалась як місце для випікання маци, а від 1951 р. її будівля була передана Товариству інвалідів як складське приміщення. У 1991 р. будівля була передана Єврейській релігійній громаді Кракова.
[4] Вірогідно, що поранений хлопець, про якого згадував Антоній Ніякий, був євреєм, який зазнав ушкоджень саме внаслідок кидання каміння по вікнам синагоги польськими підлітками.
[5] Цит. за: Roman Gieroń. „Wokół pogromu krakowskiego”. URL: https://przystanekhistoria.pl/pa2/tematy/zydzi/75062,Wokol-pogromu-krakowskiego.html
Переклад цитати – Єгор Врадій.
[6] Так, наприклад, у контрольованому Москвою виданні «Нові обрії» („Nowe Widnokręgi”) з’явилась стаття Єжи Панського «Джерела темряви», присвячена погрому у Кракові. У ній, зокрема, зазначалося: «Безлади у Кракові не є ізольованою подією. Подібні ексцеси, хоча й меншого масштабу, мали місце в інших місцевостях. Зрештою масштаб є категорією відносною та залежить від незначної кількості євреїв у конкретно взятому місті. Усі ці факти сукупно є вогнищами явища реакції, що наступає. Явища, яке віднедавна можна спостерігати у Польщі» (Pański Jerzy. Źródła ciemnoty. „Nowe Widnokręgi”, 1945. № 14. S. 14.)