«Принц ідишомовної поезії», провідний поет, автор п’єс, новел та есеїв, Ісідор (Іцик – зменшена форма імені) Мангер народився у поліетнічному місті Чернівці (на той час – столиці Буковини у складі Австро-Угорської імперії) 30 травня 1901 р.
Хлопчик відвідував хедер та пізніше навчався в гімназії кайзера Карла у м. Аахен (навчальний заклад був відомий своїм високим рівнем викладання гуманітарних дисциплін в регіоні – прим. Авт.). Проте через його не надто ідеальну поведінку Іцика звідти вигнали. Вже тоді він потрапив під вплив німецької поезії романтизму; свої знання зі світової літератури юнак поглиблював саме з німецьких перекладів.
Пісня та любов до літератури на їдиш оточувала Іцика з дитинства. Його батьки та брати були кравцями, що не заважало їм мати непересічні літературні уподобання. Так, батько Іцика, Гілель придумав спеціальний термін «літератойре» (поєднання слів «література» й «Тора»), а молодший брат Нот розбирався у класичній та сучасній європейській (та, приміром, їдишистській) поезії.
Під час Першої світової війни родина переїхала до м. Ясси, яке дуже сподобалось Іцику своєю старовинністю та збереженою пісенною спадщиною, передовсім Вельвла Збаржера, першого їдишомовного трубадура та бадхена (неодмінний учасник весільного обряду, тамада – прим. Авт.). Саме в цьому місті Мангер почав писати вірші. До Чернівців він повернувся згодом – під час служби у 8-му стрілецькому полку румунської армії. Після демобілізації Іцик поїхав до Бухаресту, де став провідним представником світського їдишистського руху в Румунії, писав на замовлення місцевої преси, виступав з лекціями, зокрема, присвяченими особливостям іспанського, румунського й ромського фольклорів. Згодом вийшов його перший вірш в румунському їдишомовному журналі «Култур».
У 1928 р. Іцик переїхав до Варшави; той 10-річний плідний період життя в славетному місті він назвав «найкращою декадою у своєму житті». Саме там він створив один із знаних своїх творів – «Хумеш-лідер» («Пісні П’ятикнижжя»), який багато дослідників називають вершиною поетичної творчості талановитого митця. Він писав та публікував численні статті в часописі «Літературні сторінки», що виходив мовою їдиш; проводив читання у клубі письменників, де декламував напам’ять поезію; опублікував збірку своїх віршів «Зірки на даху» (1929 р.); випустив 12 випусків 4-сторінкового літературного журналу «Підраховані слова», що складався з його власних маніфестів, віршів та літературних роздумів; уклав антологію європейських народних пісень; написав тексти пісень для їдишомовного кабаре та кіноіндустрії. Особливої уваги заслуговує новели «Мідраш Іцика» та «Пісні Мегіли» – його перші спроби переписати класичні біблійні історії через призму модерністського часу. Натхнений жанром пурімшпіль (останній використовував традиційну історію для висміювання норм і очікувань єврейського релігійного життя в позаминулі століття. Для цього або робили спеціальні адаптації класичних текстів, або залучали вигадані історії – прим. Авт.), Мангер представляє біблійних персонажів у ситуаціях, коли вони мають виправдовувати власні дії відповідно до сучасних норм і цінностей. При цьому, поет так і не вдосконалив знання польської – рівень знання цієї мови залишився базовим.
Мангер став наймолодшим серед 4-х посвячених членів їдишомовного ПЕН-клубу[1] в 1930 р. Разом із поетом, театральним діячем Мойше Бродерзоном, митець став одним із найпопулярніших авторів пісень, зокрема для єврейського кіно. На той час Іцик жив цивільним шлюбом з письменницею, есеїсткою, історикинею Рохл Ауербах[2] (1903–1976). Його політичні уподобання на той час були доволі зрозумілими: як і більшість його ровесників, Мангер був пов’язаний з Єврейською робітничою партією Бунд, чию лівоцентристську політику він гаряче підтримував.
Під час потрясінь, викликаних Другою світовою війною, Мангер без діючого паспорту опинився в Парижі та Марселі, зрештою опинився в Лондоні. Ці поневіряння посилили в душі та серці поета ненависть до німецької культури, а також літератури мовою їдиш. Після смерті брата Нота у березні 1944 р. Іцик остаточно відрікся від їдишомовної культури.
Втім, ще під час перебування в Парижі письменник написав один з найвідоміших та найцікавіших своїх творів – «Дивовижний життєпис Шмуель-Аби Аберво (Книга Раю)», біблейський ірої-комічний роман[3], що поєднав в собі традиції апокрифів (релігійні твори, які не увійшли до християнського канону, але тематично пов’язані з Новим Заповітом – прим. Авт.) і філософської сатири XVIII ст. Твір мав стати першою частиною майбутньої трилогії, але через початок війни ці сподівання так і не реалізувались.
Післявоєнний тріумф для поета розпочався з Лондона. У 1948 р. він був делегований міжнародним ПЕН-клубом до Польщі на вшанування річниці створення меморіалу Лодзінського гетто. За кілька років він перебрався до США, Нью-Йорку, де займався виданням єврейського щомісячного видання на їдиш «Дер векер» («Будильник») та деяких інших публікацій. В США він зустрів свою майбутню дружину, Геню Надір (удову письменника Мойше Надіра).
На свій 60-річний ювілей Мангер отримав значні відзнаки та нагороди від США та Держави Ізраїль. Так, поеми Мангера були включені до «Антології світової поезії», що публікувались кожні 2 роки ЮНЕСКО в Брюсселі. Три ізраїльські міста (Тель-Авів, Єрусалим і Цфат) вручили талановитому поетові медалі як почесному громадянину. Зрештою, в 1968 р. завдяки зусиллям уряду Держави Ізраїль було започатковано першу щорічну премію в їдишистській літературі імені Мангера (нагородження продовжувались до 2000 р. – прим. Авт.).
Завдяки десяткам поетичних праць, що неодноразово були накладені на музику та зрештою стали популярними піснями, творчість видатного поета займає центральне місце в єврейській літературній спадщині.
Здоров’я Мангера було підірвано хронічною хворобою, від якої поет зрештою помер в ізраїльському селищі Гедера 20 лютого 1969 р.
[1] Міжнародна неурядова організація, що об’єднує письменників, редакторів та перекладачів з головним офісом у м. Вільно (нині Вільнюс), Литва. До складу організації в 1927 р. було прийнято їдишистську асоціацію письменників, що свідчило про ствердження концепції «їдишленду» (прим. Авт.).
[2] Одна з трьох співробітників підпільної групи «Онег Шабат» на чолі з істориком Е. Рінгельблюмом, якій вдалось вижити у Варшавському гетто та зберегти унікальні архівні джерела. У подальшому вона очолила один департаментів збору свідчень в Яд Вашем (прим. Авт.).
[3] Один із різновидів сатиричної літератури епохи класицизму XVI ст.