Цього року виповнюється 80 років від дня визволення найбільшого нацистського концентраційного табору Аушвіц-Біркенау, що розташовувався поблизу польського міста Освенцим. Аушвіц-Біркенау, який фактично являв собою систему таборів, поєднав у собі усі можливі нацистські практики приниження людської гідності та впровадження людиноненависницької філософії стосовно населення окупованих територій – не лише Польщі, але й усіх країн, що перебували під пануванням гітлерівської Німеччини. Створений як концентраційний табір, Аушвіц виконував функції табору примусової праці, табору для військовополонених, а також був найбільшим з шести таборів смерті, головними жертвами якого були євреї та роми. Загальний мартиролог цього рукотворного пекла складає понад 1 млн осіб. Для багатьох поколінь, у тому числі й для нас, сучасників, Аушвіц перетворився на наочний символ зла та безмежної жорстокості, що опанувала людством під час Другої світової війни.
Майже одразу після звільнення та оприлюднення масштабів нацистських злочинів, табір було пов’язано із містом, на околицях якого він був розташований. Від перших публіцистичних нарисів, у згадках у слідчій документації, яку готували до Міжнародного трибуналу над нацистськими злочинцями, в обіг увійшла назва «Табір Освенцим» чи просто «Освенцим». Більше того, з плином часу Освенцим-табір витіснив із загального розуміння первісне значення – назву давнього польського міста, перші згадки про яке сягають початку ХІІ ст.
Власне тому, хотілося б згадати про одного з мешканців Освенцима, що своїм життям уособлював долю тисяч євреїв міста – міста, про єврейську історію якого ми згадуємо переважно у контексті п’яти років функціонування нацистської «фабрики смерті».
Важко вказати точний рік, коли перші євреї прибули до цього малопольського містечка. У будь-якому разі сталося це не пізніше XVI ст. Саме цим часом датоване будівництво першої дерев’яної синагоги. У джерелах XVII ст. неодноразово згадано існування єврейського цвинтаря. Як і в багатьох містах і містечках регіону, євреї Освенцима спеціалізувалися на ремісництві, торгівлі, створювали заклади у сфері надання різноманітних послуг. Своєрідною візитівкою єврейської економіки Освенцима у ХІХ ст. стало виробництво алкогольних напоїв із використанням вод з місцевих джерел.
Напередодні Другої світової війни євреї не просто мешкали у місті, але становили більшість його мешканців, адже частка єврейської присутності сягала майже половину від загальної кількості.
Освенцим був окупований німецькими військами вже 4 вересня 1939 р[1]. У жовтні того ж року місто було включене до складу Третього Райху. У квітні 1940 р. розпочалося облаштування концентраційного табору, осердям якого виступили колишні польські військові казарми на міських околицях. Першими примусовими робітниками, які облаштовували концтабір Аушвіц (згодом Аушвіц І) були саме євреї: протягом травня-червня 1940 р. щоденно до робіт залучали від 200 до 300 осіб.
Загалом у період з жовтня 1939 р. до серпня 1940 р. Освенцим перетворився на місто, в яке нацисти примусово переселяли євреїв з поблизьких менших містечок та сіл. У березні наступного року більшість з них, а також частина містян-поляків були виселені, а їхні домівки зайняли німці – працівники хімічного підприємства корпорації IG Farben[2]. До речі, поблизу новоствореного підприємства було розташовано одну із філій Аушвіц-Біркенау, так званий табір Аушвіц ІІІ[3], в’язні якого слугували для окупантів безкоштовною та безправною робочою силою. Виселені з Освенцима євреї у своїй більшості потрапили до двох найбільших гетто Східної Верхньої Силезії – у містах Сосновець і Бендзин[4]. Серед них був й Шимон Клугер – друга дитина в родині освенцимського меламеда[5] Симхи Клугера. Окрім Шимона у родині було ще восьмеро братів та сестер.
На момент початку німецької окупації 14-річний хлопець тільки-но закінчив першу ступінь середньої школи. Разом із частиною родини він потрапив до гетто Бендзина, в якому перебував до 1943 р. Після ліквідації гетто у житті юнака розпочався новий, не менш страхітливий табірний період життя.
Блехгаммер[6], Бухенвальд, Гросс-Розен, а між ними нелюдські випробування етапування, виснажливої праці та щохвилинної небезпеки смерті. Утім в’язню під номером 179539 пощастило, якщо так можна назвати ситуацію виживання та одночасно втрати більшості зі своїх рідних[7].
За посередництва організації Міжнародного Червоного Хреста у 1945 р. Ш. Клугер емігрував до Швеції, де оселився у селищі Салебода та працював механіком у місцевій пральні.
У 1962 р. він зважується на парадоксальний, з точки зору тогочасних обставин, крок – повернутися до рідного міста. Більшість євреїв Освенцима, яким вдалося вижити під час Голокосту, спочатку повернулися додому. Утім, гнітюча атмосфера повоєнного антисемітизму у поєднанні із відчуттям несвободи, подарованим політичним режимом «народної» Польщі, змусили більшість із них залишити місто свого дитинства та юності. Станом на 1961 р. в Освенцимі не залишилось жодного єврея.
Проте це не збентежило Шимона. Попри протести родини він повернувся у буквальному сенсі до батьківського будинку й оселився на його цокольному поверсі, що радше нагадував підвал. Ш. Клугер влаштувався на роботу у місцевому хімічному підприємстві та вів життя звичайного польського громадянина. З одним «Але». Судячи з усього він ніколи не забував про своє єврейське походження. Ба більше – прагнув робити усе, щоб підтримати своєрідну тяглість між поколіннями юдеїв, які мешкали в Освенцимі протягом багатьох століть. А можливо, плекав сподівання на повернення відчуттів дитинства: традиційних свят, гамірної атмосфери єврейських вулиць… По сусідству із будинком Клугера розташовувалась єдина вціліла під час окупації синагога[8]. Шимон опікувався її станом та щоп’ятниці запалював шабатні свічки біля її муру. Прагнення зберегти пам'ять про єврейський Освенцим не полишало чоловіка й тоді, коли він не міг працювати, а його життєвий простір обмежувався власною домівкою. В історію відійшла Польська народна республіка, але доля будівлі, призначеної для спілкування із Вс-вишнім продовжувала непокоїти Шимона.
У 1995 р. у Нью-Йорку була заснована благодійна організація Аuschwitz Jewish Center Foundation, метою якої стало створення єврейського культурно-освітнього осередку в Освенцимі. У 1998 р. будівля синагоги, в якій на той час розміщувалось складське приміщення, була передана єврейській громаді у м. Бєльсько-Бялій – одній із небагатьох юдейських спільнот, що існувала на той момент у регіоні. Її активісти, за підтримки благодійників, ініціювали відновлення святині. На жаль, Шимон Клугер, який помер 26 травня 2000 р., так і не зміг зайти до божниці, що відкрила свої двері за три місяці після його смерті.
Будинок Ш. Клугера був переданий його рідними братом і сестрою Єврейському центру в Освенцимі. Спільними зусиллями будівлю вдалося відремонтувати, і від 2014 р. там розташовується кав’ярня – місце проведення різноманітних виставок, освітніх та просвітницьких заходів. Також у будинку розташована крамниця Єврейського музею Освенцима, постійна експозиція якого розташована у будівлі відновленої синагоги.
Тепер на відстані часу можна побачити, як мрія останнього єврея Освенцима нехай і частково, але перетворилась на реальність. Голоси єврейського минулого міста, його традиції та культури поступово повертаються у простір міста із понад п’ятисотлітньою історією.
[1] Детальніше про історію знищення єврейської громади Освенцима можна прочитати у статті Артура Шиндлера: Artur Szyndler. Zagłada Żydów oświęcimskich i powojenne powroty ocalpnych. Точка доступу: https://www.muzea.malopolska.pl/en/articles/1783
[2] IG Farben (I.G. Farbenindustrie AG) – німецький концерн, який об’єднував низку підприємств хімічної промисловості, створений у 1925 р. Під час Другої світової війни мав стратегічне значення для військових потреб нацистської Німеччини. На підприємствах широко використовувалась праця примусових робітників з числа населення окупованих територій, а також в’язнів концентраційних таборів. Остаточно ліквідований наприкінці жовтня 2012 р.
[3] Аушвіц ІІІ Мановіц – філія табору Аушвіц-Біркенау розташована біля с. Мановіц (нині в межах м. Освенцим), створена у травні 1942 р. Більшість в’язнів використовувались як робоча сила на хімічному підприємстві німецької компанії IG Farben.
[4] Гетто у Сосновці (нині Сілезьке воєводство Польщі) було створено у 1940 р. Станом на 1942 р. у ньому перебували до 45 тис. осіб. 1 серпня 1943 р. під час однієї з акцій депортації до таборів смерті учасники єврейської самооборони підняли повстання, яке зазнало поразки (приблизно 30 особам вдалося втекти). Остаточно гетто було ліквідоване у лютому 1944 р.
Гетто у Бендзині (нині Сілезьке воєводство Польщі) адміністративно було пов’язане із гетто у Сосновці. Ліквідоване наприкінці серпня 1943 р. Більшість з його в’язнів депортована до таборів смерті.
[5] Меламед (з івриту «той, хто навчає») – вчитель у початковій юдейській релігійній школі (хедері). Достатньо часто меламед міг бути власником школи.
[6] Блехгаммер – нацистський концентраційний табір, розташований на території м. Кендзежин-Козьле (нині Опольського воєводства Польщі), створений на межі 1939–1940 рр. Від 1943 р. був підпорядкований табору Аушвіц-Біркенау (передусім Аушвіц ІІІ). В’язні, які перебували у таборі станом на 21 січня 1945 р., подібно до інших в’язнів Аушвіц-Біркенау в зв’язку із наближенням лінії фронту були переведені до табору Гросс-Розен (т.зв. «Марш смерті»).
[7] Окрім Шимона за умов нацистської окупації змогли зберегти життя його старший брат Мойсей (1923 р.н.) та молодша сестра Броня (1927 р.н.). У подальшому обидва залишили Польщу та емігрували до США.
[8] Синагога «Хевра Ломдей Мишнаєс» (з їдишу «Братство, яке вивчає Мішну») була побудована у 1918 р. У будівлі синагоги також розташовувався зал для студіювання Тори (бейт-мідраш). Під час окупації інтер’єр синагоги було пошкоджено, а у її будівлі було влаштовано склад боєприпасів. Після завершення Другої світової війни синагога (єдина, що залишилась після окупації) використовувалась євреями міста до кінця 1950-х рр. Від 1977 р. перебувала у державній власності та використовувалась переважно, як складське приміщення.