Листопад 1918 р. позначився низкою знаменних подій для світової історії, головною з яких було завершення Великої війни, що на той момент тривала вже понад чотири роки. Мільйони загиблих, десятки мільйонів зламаних доль та особистих трагедій. Завершення Першої світової війни було одночасним крахом європейських імперій та появи на їхніх уламках нових національних держав.
Саме в цей час терени Східної Галичини перетворилися на арену драматичного і кровопролитного протистояння польського й українського державних проєктів. Від 1 листопада 1918 р. у Львові розпочалося збройне протистояння між військовими підрозділами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та прихильниками відновлення Польської державності, що врешті сталося 11 листопада того ж року. Фактично, бойові дії у найбільшому місті Галичини тривали впритул до 22 листопада, коли внаслідок помилок українського військового командування, а також відчайдушного опору польських мешканців Львова, місто опинилося під контролем сил Польської Республіки.
Ще під час протистояння польськомовна львівська газета “Pobudka” неодноразово вказувала на те, що певна частина єврейської громади Львова стала на бік ЗУНР та зі зброєю в руках брала участь у військових діях на теренах міста[i]. Варто згадати, що влада ЗУНР від моменту державності у прокламаціях визнавала євреїв Галичини однією з націй краю та закликала їх до створення власного представницького органу – Єврейської Національної Ради[ii].
Очевидно, що подібні новини не сприяли позитивному образу єврейської громади в очах переможців протистояння з польського боку. Не менш важливо враховувати атмосферу, яка панувала в місті, що протягом чотирьох років перебувало в одному з епіцентрів Першої світової війни[iii], а станом на 1918 р. було переповнене людьми із зброєю: не лише військовослужбовцями армії колишньої Австро-Угорщини, але й зокрема людьми з відверто кримінальними нахилами. Останні, ще у часі польсько-українського протистояння, намагалися використати ситуацію безвладдя з метою власного збагачення – не цураючись мародерства та відвертих пограбувань.
Вранці 22 листопада 1918 р. величезний натовп людей, серед яких були польські військовослужбовці, але й величезна кількість цивільних (зокрема й селян із поблизьких сіл) почали рухатись до центру Львова – у напрямку площі Ринок, де на будівлі міської ратуші вже було встановлено польський прапор. Першим об’єктом агресії погромників стала ювелірна крамниця Торговельного дому Ціперів[iv]. Звідти натовп рушив на вулицю Краківську, де розташовувалась велика кількість єврейських крамниць, та далі – у напрямку міської дільниці Замарстинів[v]. В авангарді погромників перебували польські військовослужбовці, які без найменших вагань застосовували вогнепальну зброю для залякування. Услід за вояками цивільні грабіжники захоплювали і трощили крам.
Того ж дня представники єврейської громади Львова (Комісар Єврейської релігійної громади і радний Львівської міської ради д-р Озія Васер разом із д-ром Емілем Парнасом) звернулися до генерала Болеслава Рої, який очолював польське військове угруповання, що прийшло з Малопольщі на допомогу оборонцям Львова. Генерал Роя видав наказ, яким у місті запроваджувався надзвичайний стан та розпочиналися військово-польові суди. Утім, бажаного заспокоєння ситуації не відбулося. На думку дослідників, причиною цього стала реакція іншого військового керівника – полковника Чеслава Мончинського, який обіймав посаду Головного коменданта Львова і Львівського повіту. На відміну від генерала Б. Рої, Ч. Мончинський протягом усього періоду українсько-польського протистояння безпосередньо перебував в епіцентрі військових зіткнень та фактично координував діяльність усіх польських підрозділів. Ідеологічно полковник був близьким до польського національно-демократичного середовища (т. зв. «народовці»), представники якого ще до відновлення Польської Республіки неодноразово висловлювали відверто антисемітський погляд щодо майбутнього польського суспільства. Тож, початок антиєврейського насилля він розглядав, як своєрідне групове покарання євреїв за нелояльність до Польської держави[vi].
Отримавши наказ Ч. Мончинський протягом двох днів ігнорував його і лише 24 листопада, коли погром фактично припинився, у місті були розклеєні плакати з відповідним розпорядженням.
Загалом під час погрому загинули 73 особи, 437 були поранені. Погромники сплюндрували, пошкодили шляхом підпалу низку юдейських божниць – синагоги «Хасидим Шул»[vii], «Хадашим»[viii], «Темпль»[ix], Велику передміську синагогу[x]. Загалом було частково або повністю знищено понад 50 будівель.
У лютому 1919 р. перед судом постали 79 обвинувачених (з них – лише 8 польських військовослужбовців). У результаті винними були визнані лише 44 особи, які були засуджені до короткотермінового ув’язнення. 3 особи, визнані винними в особливо тяжких злочинах, були страчені. Полковник Ч. Мончинський від грудня 1918 р. брав участь у війні проти армії ЗУНР, а згодом – більшовицької Росії, до відповідальності не притягався.
Розуміючи негативний ефект для іміджу тільки-но створеної Польської Республіки її влада ще наприкінці 1918 р. розпочинає потужну кампанію щодо відповідного висвітлення цієї події. Більшість польськомовних газет ігнорували слово «погром», а головними винуватцями безладів у Львові були названі українці та «карнавальна юрба». Публікації в австрійській чи німецькій пресі польські політики ігнорували чи таврували, як свідомі спроби Центральних держав нашкодити та ліквідувати польську державність.
У січні–травні 1919 р. у Львові діяла Надзвичайна урядова слідча комісія, яка мала дати офіційний висновок щодо причин погрому. Проте звіт про результати її роботи так і не був опублікований. Польський автор Г. Ґауден наводить цікавий факт, що під час роботи Комісії комендант міської поліції Львова В. Сулімірський видав наказ, відповідно до якого співробітники поліції мали згадувати винятково про участь у погромі українців, євреїв або бандитів, чию національну приналежність встановити неможливо.
Зважаючи на те, що Львів виявився не єдиним місцем, де в 1918 р. відбулися антиєврейські погроми та розуміючи, яку шкоду для польських зовнішньополітичних інтересів це принесло, міністр закордонних справ Польщі Ігнацій Падеревський звернувся до Президента США Вудро Вільсона з проханням надіслати міжнародну комісію, яка б надала громадськості незалежні висновки стосовно цих подій. Очолювана Генрі Моргентау (старшим)[xi] Комісія працювала в Польщі протягом липня–вересня 1919 р. Попри встановлення кількості жертв, окремих фактів антиєврейського насильства у підсумковому звіті Комісії не вказувалось на відповідальність польської влади та взагалі не вживалося слово «погром».
У 1921 р. Ч. Мончинський у своїх спогадах заперечуватиме власну провину та відповідальність польської влади загалом, вказуючи на те, що більшість грабіжників під час погрому були українцями[xii].
За двадцять років, наприкінці червня 1941-го, вулиці Львова та інших галицьких міст знову перетворяться на пекло для місцевих євреїв. Щоправда цього разу погроми, спровоковані німецькою окупаційною владою та за участі місцевого неєврейського населення (українців і поляків), перетворилися на пролог нацистського плану тотального винищення євреїв України та Європи.
[i] Cenne pryznania. “Pobudka”. 1918. № 15 (20 listopada). S. 2.
[ii] Див. дет.: Фан Р. Історія Єврейської національної автономії в період Західно-Української Республіки. Львів, 2019.
[iii] Перший антиєврейський погром під час Першої світової війни відбувся у Львові 27 вересня 1914 р. Його безпосередніми винуватцями була російська окупаційна влада і військовослужбовці російської армії. Внаслідок погрому, за різними даними, загинули від 18 до 47 осіб, поранені близько 70.
[iv] Нині площа Ринок, 32.
[v] Нині Шевченківський район м. Львів.
[vi] Від початку Першої світової війни у складі армії Австро-Угорської імперії з ініціативи Ю. Пілсудського були створені добровольчі польські формування – «Легіони Польські». До складу формування, окрім поляків, входили представники різних етнічних груп (українці, литовці, угорці, вірмени). Проте саме євреї, або як їх часом означали «поляки моісейового визнання», кількісно були другою, після поляків, групою військовослужбовців. У 1918 р. більшість вояків Легіонів Польських стали основою для новоствореного Війська Польського.
[vii] Хасидська передміська синагога (засн. 1791 р.). Розташовувалась на розі нинішніх вулиць Сянської і Лазневої. Була знищена нацистами в 1941 р.
[viii] Хасидська синагога «Хадашим» («Якуб Ґлянцер Шул») (засн. 1840 р.). Будівля колишньої синагоги розташовується на розі нинішніх вулиці Вугільної та площі Св. Теодора.
[ix] Темпель (Синагога прогресистів) (засн. 1846 р.). Розташовувалась на нинішній площі Старий Ринок. Була знищена нацистами в 1941 р.
[x] Передміська синагога (засн. 1632 р.). Розташовувалась на розі нинішніх вулиць Старої і Сянської. Була знищена нацистами в 1943 р.
[xi] Генрі Моргентау (старший) (1856–1946) – американський юрист, дипломат. У 1913–1916 рр. – Посол США в Османській імперії. Один із перших, хто повідомив про сплановане і цілеспрямоване вбивство вірмен в Османській імперії, що згодом було визнано геноцидом. Під час роботи на території Польщі очолюваної ним слідчої Комісії, одним із перекладачів з польського боку був студент юридичного факультету Львівського університету Герш Лаутерпахт (1897–1960) – у майбутньому відомий вчений, теоретик міжнародного права, один із основоположників концепції «злочину проти людяності».
[xii] Czesław Mączyński. Boje lwowskie. Т. II. Warszawa, 1921. S. 29.