Нацистський геноцид, спрямований проти євреїв Європи за доби Другої світової війни, тривав фактично до 1945 р. І хоча з 1944 р. стало зрозуміло, що нацистський режим та його союзники вже програють цю війну, злочини ставали дедалі страшними та відверто неприхованими.
До їх числа належить ліквідація одного з найбільших гетто в окупованих нацистами країнах Європи – Лодзинського (або Ліцманштадту). Його історія фактично розпочалась 21 вересня 1939 р., коли Р. Гейдріх (на той момент – один із очільників нацистського гестапо) направив головам оперативних груп СД та іншим чиновникам секретну телеграму, що містила пропозиції рішення «єврейської проблеми». 8 лютого 1940 р. Йоганн Шефар, керівник лодзинської поліції, видав наказ про створення «єврейського кварталу». Розташування гетто було передбачено у найбільш занедбаних районах міста (на півночі).
Президентом створеного юденрату в Лодзинському гетто було призначено Мордехая Хаїма Румковського, який проявив себе непоганим адміністратором, при цьому маючи певну свободу дій та безпосередній контакт з німецькою владою. Румковський мав плани порятунку євреїв шляхом примусової праці на потребу німецької армії («Робота – це наш єдиний шлях»). Цей план частково спрацював – на створених при гетто підприємствах євреїв змушували шити зимовий одяг, кашкети та килими на потреби Вермахту. Робочий день тривав понад 10 годин, і залученими до робочого процесу були навіть діти.
Найвищої чисельності гетто досягло у 1940–1941 рр., коли близько 200 тис. осіб було зібрано в його стінах. Серед них – не лише євреї Польщі, а також Німеччини, Австрії, Чехії, Нідерландів та Люксембургу.
Окрім євреїв у гетто також перебували роми. Близько 5000 осіб з регіону Бургенланд (біля австрійсько-угорського кордону; нині земля Бургенланд, Австрія) було перевезено до Лодзі 5–9 листопада 1941 р. Для них було організовано окремій табір, втім ненадовго: вже в грудні 1942 р. його останні мешканці знайшли свою смерть у таборі Хелмно.
Як відомо, сепарування відбувалось не лише за національною приналежністю. На початку грудня 1942 р. було організовано табір для польських дітей та молоді (віком від 8 до 16 років), чиї батьки перебували в таборах або в’язницях, неповнолітні вихованці дитячих будинків та прийомних сімей, безпритульні діти. На початок 1944 р. загальна кількість дітей складала близько 1300 осіб. Багато з них померло від хвороб, голоду та знущань від німецьких наглядачів. Проіснував цей табір до звільнення міста.
Однією з наймасштабніших акцій у Лодзинському гетто вважається т. зв. Allgemeine Gehsperre (в пер. з нім. – «загальна комендантська година»), що відбулась у вересні 1942 р. Тоді німецьким транспортом було депортовано близько 15 тис. дітей віком старше 10 років та людей похилого віку, яких виявили на вулицях міста. Переважна більшість з них потрапила до табору Хелмно, де загинула в газових камерах.
На початку 1944 р. остаточно рішення щодо Ліцманштадту було узгоджено серед нацистської верхівки. У проміжок між 23 червня та 14 липня 1944 р. перші 10 транспортів з приблизно 7 тис. євреїв було відправлено до Хелмно. Потім було зроблено певну перерву. Після придушення Варшавського повстання мешканці Лодзинського гетто були приречені. Водночас, близько 25 тис. осіб було вбито у Хелмно, тіла відразу спалено. З наближенням фронту, есесівці вирішили депортувати євреїв, які залишились у місті, до табору Аушвіц-Біркенау. Серед них була і родина керівника юденрату Х. Румковського.
За понад 4,5 років існування гетто приблизно 45 тис. осіб померло внаслідок голоду та захворювань. Лише 5–7 тис. євреїв пережило Голокост.