159 років тому, а саме 29 липня 1865 р., народився Андрей Шептицький – один із найвидатніших релігійних та суспільних діячів України кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.
Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» неодноразово розповідав нашим читачам про перипетії життя і служіння цієї людини. У постійній експозиції Музею містяться унікальні експонати з бібліотеки митрополита Шептицького, а в бібліотеці Музею – десятки (зокрема найновіших видань, присвячених подвигу А. Шептицького та підвладного йому духівництва Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яке з ризиком для власного життя врятували сотні євреїв, приречених на смерть).
Сьогодні ж хотілося б зупинитися на кількох епізодах із життя непересічного діяча української історії, які, на нашу думку, з одного боку, яскраво характеризують духовні принципи А. Шептицького, з іншого – демонструють усю складність мотивацій і конкретних дій особистості в період буремних історичних змін та випробувань.
Епізод перший. Липень–серпень 1934 р.
27 липня 1934 р. бойовик Організації українських націоналістів Михайло Цар просто посеред вулиці вбив директора Української академічної гімназії, колишнього вояка Української галицької армії та армії УНР, організатора й діяча пластового руху Івана Бабія. Педагог, якому належать беззаперечні заслуги у розвитку української освіти, підтримання українських культурних проєктів у Львові, на думку радикального середовища ОУН шкодив боротьбі за відновлення Української незалежності. Зокрема, І. Бабій перешкоджав агітаційній діяльності націоналістів у середовищі шкільної молоді. За деякими даними, виступав як свідок на процесі проти Миколи Лемика, діяча ОУН, який в 1932 р. здійснив успішний замах проти Олексія Майлова, секретаря Консульства СРСР у Львові [1].
Вбивство знаного львівського педагога сколихнуло не лише українську громаду Львова, але й усе місто. Поховання І. Бабія перетворилося на велелюдну суспільну маніфестацію неприйняття терору як способу досягнення політичних цілей, нехай таких шляхетних як виборювання Української Держави.
Митрополит Андрей Шептицький був одним з тих, хто рішуче затаврував як вбивство Івана Бабія, так і радикальні методи боротьби із політичними опонентами, вважаючи останні відверто шкідливими для українського руху і для людської природи загалом. У статті львівської газети «Діло» від 5 серпня 1934 р. митрополит так охарактеризував своє ставлення до політичного вбивства:
Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жаху потрясла цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина, знаменитого педагога, знаного й ціненого всіми приятеля, опікуна й добродія української молоді. Вбивають без ніякої причини, хіба лише тому, бо їм не подобалася виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середнє-шкільної молоді в підпольну роботу. Якщо так є, то всі заслужені й розумні українці впадуть з рук скритовбийців, бо нема розумного українця, який не противився би такій злочинній акції. […]
Поміж незвичайними прикметами покійного була та рідка прикмета, яку виробляв він і в молоді – відвагу. Знаючи, на що наражається, той старшина української армії сповняв тяжкий обов’язок для наших дітей і з пожертвуванням добра власного і добра родини не покидав становища. До жовніра, що не вмів утікати, зза плота стріляв не так нещасний збаламучений і засліплений убийник, як радше боягузи, що втікають перед карою, відповідальністю, опінією, так само як у війні боягузи втікали з фронту» [2].
Епізод другий. Кінець червня–початок липня 1941 р.
На восьмий день німецько-радянської війни підрозділи гітлерівської армії вступили до Львова. Фактично одразу мешканці міста з волі нових окупантів отримали страшні підтвердження правди, якої так боялися: відкриття приміщень місцевих тюрем наочно засвідчило нелюдський злочин радянської влади – вбивство тисяч людей, які перебували в ув’язненні. Не маючи можливості на тлі стрімкого просування Вермахту евакуювати їх на схід, службовці радянської безпеки обрали найлегший та найочевидніший (з їхньої точки зору) варіант – убивство.
Німецька влада, миттєво зорієнтувавшись у ситуації, використовує ці обставини на користь власної пропаганди. Широко інформуючи про злочин більшовицького режиму, вона максимально чітко розставляє акценти, підкреслюючи буцім-то єврейську природу комуністичної держави, а отже, прямої відповідальності євреїв у злочинах НКВС та СРСР загалом. Факт того, що серед жертв радянського терору були галицькі євреї, до уваги не брався. Акти публічного приниження євреїв, до яких вдавалися німецькі нацисти, відкрили шлюзи емоційно забарвленого насилля, що стрімко розгорнулося у страхітливий кількаденний погром євреїв Львова та інших міст Галичини. На жаль, спокуса насилля виявилася непереборною для сотень, а можливо й тисяч українців і поляків, які вдавалися до найганебніших вчинків – побиття, пограбування, катування та вбивство.
1 липня 1941 р. один із духовних лідерів юдеїв Львова рабин Єзекіїль Левін у супроводі кількох близьких сподвижників вирушив до собору Святого Юра – резиденції митрополита Андрея Шептицького. Син рабина, Курт Левін, згадував, що батько попросив його про переклад звернення до митрополита на українську мову:
Прийшов до Вас, Ваша екселенціє, від імені єврейської громади Львова, як і мільйона євреїв, які мешкають у Західній Україні. Свого часу Ви говорили про свою приязнь до євреїв. Завжди наголошували на своїх приятельських стосунках з нами. Прошу Вас тепер у хвилі страшної небезпеки вплинути на збурену масу, яка розпочала погром. Прошу Вас врятувати тисячі євреїв. Всемогутній Б-г стократ винагородить Вашу ексцеленцію [3].
А. Шептицький був збентежений насиллям на вулицях і пообіцяв Є. Левіну, що звернеться до німецької влади із проханням припинити переслідування євреїв. Самому ж рабину та його близьким він запропонував прихисток у власній резиденції. Утім, до якихось рішучих дій (публічного звернення і засудженням погрому) у липні 1941 р. так і не дійшло. З відстані понад 80 років ми можемо вибудовувати інтерпретації того, чому митрополит промовчав. Можливо, він потрактував погром як жахливий, утім, випадковий та одиничний епізод, що не матиме продовження. Можливо, як і кожна людина, яка має хвилини слабкості, він не зміг знайти в собі сили для миттєвої та рішучої реакції на дії нацистів і тих українців та поляків, які пов’язували свої надії із новими «визволителями».
Одночасно події погрому, безумовно, справили значний вплив на А. Шептицького та його оточення і фактично стали початком однієї з найважливіших його життєвих місій – порятунку життя гнаних і приречених на смерть євреїв [4].
Епізод третій. 21 листопада 1942 р.
Якщо хтось з євреїв Галичини мав якісь ілюзії щодо політики нацистського режиму та реакцій його прибічників на початку окупації, восени другого року німецької окупації їх фактично не було. Масові розстріли, гетто, табір примусової праці на вул. Янівській, який для більшості його в’язнів щохвилини міг перетворитися на табір смерті, депортації до Белжеця знищували будь-які уявлення про можливість зупинити політику тотального вбивства євреїв.
«Диявольська природа нацизму» була очевидною і для митрополита, який вже неодноразово безуспішно звертався до Папського престолу та німецької влади, прохаючи обмежити і припинити ганебні вбивства та переслідування людей. Одночасно він сам, а також його найближчі сподвижники виконували таємну місію милосердя – переховували десятки євреїв у монастирях, при храмах і резиденціях УГКЦ.
21 листопада 1942 р. митрополит А. Шептицький звертається до вірян із проповіддю, присвяченою одній з найважливіших заповідей – «Не убий». Фактично він закликає кожного вірянина до сміливості протистояти зловісній владі насилля та бути відважним і мужнім, аби не забруднити себе одним з найстрашніших гріхів – позбавлення життя ближнього:
Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язковий заховувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви [5].
Трохи менше, аніж за два роки, 1 листопада 1944 р. митрополит Андрей Шептицький завершить свій земний шлях. У березні 1946 р. радянська влада офіційно оформить курс репресивної політики проти його церкви і тисячі її вірних стануть жертвами радянського тоталітаризму. Пам’ять про велич особистості А. Шептицького, його діяння перетвориться спочатку на табуйовану тему, а згодом радянська пропаганда конструюватиме у масовій свідомості образ безпринципного колаборанта, почасти гіршого за самих нацистів.
Утім, пам’ять про митрополита залишалася живою. Вона передавалася з вуст у вуста, про нього писалося і говорилося за межами окупованої тоталітарним режимом Україною, вона залишалася завдяки тим людям, яким митрополит і люди Його духу й моралі дали можливість вижити у часи найстрашніших випробувань.
[1] Олексій Майлов (справжнє ім’я Андрій Павлович Майлов) (1909–1933) – радянський дипломат. Попри обіймання формальної посади керівника канцелярії Консульства СРСР у Львові, на думку дослідників, був уповноваженим із нагляду за діяльністю радянських дипломатичних установ на території Польщі, а також одним із функціонерів радянської розвідки.
[2] Цит. за: Василь Расевич. Прокрустове ложе революційних націоналістів. Чому забуто настановче слово митрополита Андрея Шептицького? https://zaxid.net/statti_tag50974/ (Тут і далі при цитуванні збережено мову оригіналу).
[3] Цит. за: Жанна Ковба. Останній рабин Львова. Єзекіїль Левін. Львів-Київ: Дух і Літера, 2009. С. 99–100.
[4] З-посеред найновіших досліджень, присвячених темі рятування євреїв духівництвом УГКЦ, у бібліотеці Музею наявна книга львівського дослідника д-ра Юрія Скіри. Юрій Скіра. «Солід». Взуттєва фабрика життя. Львів: Човен, 2023. 224 с.
[5] Цит. за: Не убий. https://risu.ua/ne-ubij_n127648.