«Чуєш, німецький Б-же, як моляться євреї у “диких домах”, у руках тримаючи каміння та жердя?»[i]
Вітер приносив з пожарищ,
Чорних летючих зміїв,
І люди на каруселі
Хапали їх у повітрі.
Сукні дівчатам пестив
Вітер той із пожарищ,
Сміялися юрби веселі
Варшавської гарної днини.
(Чеслав Мілош „Campo di Fiori”)
19 квітня 1943 р. на території найбільшого, в окупованій німецькими нацистами Європи, Варшавському гетто розпочалося повстання. Його учасниками були євреї, яким у різний спосіб вдалося пережити понад 3 роки дискримінації, жорстоких знущань, життя у нелюдських умовах та масові депортації до таборів смерті влітку-восени 1942 р. З-понад 400 тис. осіб, що були переміщені до гетто в 1939–1941 рр. на момент повстання у ньому залишалося близько 50 тис. людей, переважно молодого віку. Отримавши тимчасове відтермінування від невідворотного знищення, вони вже не мали ілюзій стосовно мети нацистської політики, що передбачала тотальне вбивство євреїв Європи.
Ще наприкінці липня 1942 р. в гетто повстала Єврейська бойова організація (пол. Żydowska Organizacja Bojowa), яка об’єднала у своїх лавах представників підпільних груп різного політичного спрямування (від лівих «Бунду» та «Молодіжного союзу Цукунфт» до правих «Бейтара» і «Акіби»). Попри те, що організація мала зв’язки із польським підпіллям, на момент вибуху повстання, в її розпорядженні була обмежена кількість зброї та боєприпасів (лише кількасот одиниць стрілецької зброї).
Безпосереднім поштовхом до повстання стали звістки про те, що окупаційна влада запланувала остаточну ліквідацію гетто напередодні початку Песаху – одного із найбільших юдейських свят, що символічно пов’язує євреїв усього світу із дивом Виходу з єгипетської неволі.
Близько 6-ї години ранку 19 квітня 1943 р. підрозділи СС, а також поліції, що складалася, зокрема, з вихідців з інших окупованих територій – Латвії, України тощо, увійшли на територію гетта з метою остаточної депортації. На власний подив, замість покірних долі людей, їх зустріли постріли, вибухи та вогонь. Сила спротиву була настільки потужною, що змусила нацистів відступити. Проте, вже від вечора того ж дня вони розпочали методичне, з військової точки зору, та антилюдське за суттю знищення міських кварталів гетта разом із його мешканцями. Попри перевагу у силах остаточно придушити опір євреїв катам вдалося лише за місяць – 16 травня.
Повстання у Варшаві не було першим з числа епізодів відкритого спротиву нацистської політики тотального знищення євреїв. Утім, його масштабність, тривалість перетворили його на символ Гідності і Сили Людського Духу у боротьбі зі Злом.
У тому ж 1943-му році Чеслав Мілош (1911–2004), майбутній Нобелівський лауреат з літератури (1980) та Праведник народів світу (1989), який у часі німецької окупації перебував у Варшаві та був очевидцем Повстання в гетто, написав вірш „Campo di Fiori”. У ньому він спробував сформулювати атмосферу, що панувала на «арійському» боці, за стінами Варшавського гетто. На суб’єктивну думку автора цього короткого повідомлення, поетові вдалося не лише відтворити фрагментарність та епізодичність пам’яті про трагедію «інших», але й підкреслити відчуття самотності тих, хто спромігся зберегти свою Гідність у боротьбі.
За чотири десятиліття, в 1987 р. на сторінках польського часопису «Tygodnik Powszechny» з’явився есей «Бідні поляки дивляться на гетто» Яна Блонського. Роздуми видатного літературознавця, вступним мотивом до яких виступила поезія Ч. Мілоша, стали важливим етапом у польській рефлексії та суспільній дискусії щодо польсько-єврейських відносин у період Голокосту та відповідальності кожного з тих, хто був сучасником Катастрофи за її наслідки.
[i] Рядки з поезії «Контратака» (1943 р.) польського поета єврейського походження Владислава Шленгеля (1911 (1914) – 1943), який брав безпосередню участь та загинув під час Повстання у Варшавському гетто.
Переклад рядків – Є. Врадій.