19 листопада 1942 р. просто на хіднику між двох дерев на вулиці Адама Міцкевича (нині вул. Тараса Шевченка) нацистський кат перервав життя однієї з найзагадковіших постатей польської літератури – Бруно Шульца. Попри достатньо скромний творчий доробок (якщо говорити у кількісному вимірі), спадщина Б. Шульца – загадковий ребус, в якому зашифровано унікальний багатоетнічний та полікультурний світ Галичини. Саме цій постаті присвячений есей заступника директора Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» д-ра Єгора Врадія.
«Щиро кажучи, дійсності немає.
Є тільки одна дійсність – та, що її створив митець»
Бруно Шульц
Уже постфактум, після початку великих воєн, люди згадують про рясні врожаї грибів та ягід, про сади, що ніколи до цього так п’янко, аж до задухи, не квітнули, про народження непропорційно великої кількості хлопчиків, про те, як природа заздалегідь намагалася компенсувати людству каліцтва, що те невдовзі собі заподіє. А що, як і мистецтво є тим дивовижним продовженням природи та її попередженням про лиха, що зовсім близько? Період між двома світовими війнами був надзвичайно щедрим на появу виняткових за своєю силою, талантом та символічністю митців. Станіслав Віткаци, Валер’ян Підмогильний, Томас Манн. З-поміж інших зірок першої величини у цей самий час яскраво спалахує літературний талант Бруно Шульца (1892–1942) – вчителя малювання та праці Дрогобицької державної гімназії імені Владислава Яґелла.
Надзвичайний та незвиклий, схожий радше на мазки живописця (ким, врешті, й був), стиль його прози дивував сучасників і тих, хто нині гортає сторінки насправді невеликого за обсягом творчого доробку.
Плутана густизна трав, бур’янів, будяччя і зілля бухкотить у вогні пополуддя. Бринить роями мушви пополуднева дрімота саду. Золоті стерні кричать під сонцем, ніби руда сарана; в рясному дощі вогню галасують цвіркуни; стручки з насінням вистрілюють, мов польові коники.
Ближче до огорожі трав’яний кожух підноситься випуклим горбком-пагорком – так, ніби сад повернувся вві сні на другий бік і його міцні селянські барки вдихають спокій землі. На цих запліччях саду неохайне, бабяче буяння серпня розрослося глухими западинами велетнів-лопухів, розпаніло волохатим листяним шматтям, вибуялим язиччям м’ясистої зелені. Там балухуваті чупирадла лопухів повилуплялися, мов бабиська, що розсілися вшир задато, напівзжерті власними почманілими спідницями[1].
Ну й як? Невже попри цілодобові осінні сутінки не занурились у серпневу спеку дрогобицького дня? Невже не закортіло прилягти на той літній трав’яний кожух, що перед вами його запобігливо розгорнув невеличкий на зріст (як він часто себе називав, «сірий карлик»), зовнішньо непоказний, часто знервований («він же тойво») та дивакуватий вчитель («оце хоре»)? Читаючи речення за реченням мимоволі намагаєшся вимовити кожне слово, брижчання якого ховає в собі якийсь потаємний світ та відповіді на загадки втраченої цивілізації.
«Останнім з Атлантиди» Шульца назвав Юрій Андрухович[2] – автор смаковитого перекладу творів митця українською. А й справді, та Галичина на перехресті принаймні трьох світів – єврейського, польського й українського (а були ж ще австрійський, німецький, чеський та ще бозна-скільки інших), зникла під хвилями світових воєн та катастроф людської цивілізації. Ніби крізь водну товщу в сонячний день ми, поринаючи у спогади його сучасників та героїв, намагаємось вгледітись та зрозуміти, якими дивами був наповнений той «провінційний», за мірками Парижа, Лондона та Варшави, Космос, що подарував Слову – Йозефа Рота, Шмуеля Агнона, Богдана-Ігоря Антонича, Станіслава Лема… А скількох людство загубило і то з власної волі.
Навряд чи ми дізнаємось про що думав Бруно Шульц, крокуючи такою знайомою та тисячі разів ходженою вулицею Міцкевича у день 19 листопада 1942 року. Про долю своїх рідних? Про кохану(их)? Чи про книги, які каталогізував на замовлення шефа дрогобицького гестапо Фелікса Ландау, тим самим відтерміновуючи неминучу розв’язку? Значно більше нам відомо про мотиви його вбивці – шарфюрера СС Карла Ґюнтера, який, вбиваючи «єврея свого шефа», мстився долі за власну нікчемність та платив щедру данину гріху владолюбства. Чи знав він насправді КОГО саме вбиває? Мабуть, дуже побіжно. І чи зупинило б це його руку тоді, у той самий день, на тому самому перехресті?
Звідки нацистському служаці знати, що, як справжній геній, Бруно Шульц розумів про життя та власну смерть набагато більше, аніж той світ, який іронізував над його існуванням:
«Саме так, як стій, не готовий і не вивершений, у випадковій точці часу й простору, не закривши рахунків, не добігши до жодної мети, наче посередині речення, без крапки й знаку оклику, без суду…».
Р.s. У 2020 р. постаті Бруно Шульца були присвячені випуски книжкового огляду Muse_Book, які й тепер доступні для перегляду.
А також запрошуємо усіх до бібліотеки Музею, яка містить низку видань, присвячених цій видатній постаті.
[1] Шульц Б. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання / пер. Ю. Андрухович. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 9–10.
[2] Андрухович Ю. Останній з Атлантиди. Післямова перекладача. Шульц Б. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання / пер. Ю. Андрухович. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 377–382.