13–14 жовтня 1941 р. німецькі військовослужбовці спеціальної нацистської команди нацистської служби безпеки райхсфюрера СС (СД) позбавили життя 13 тисяч євреїв Дніпропетровська (нині – м. Дніпро). Місцем розправи став яр на території лісорозплідника дніпропетровського Ботанічного саду. Розстріли були першою акцією масового убивства на теренах міста, проте не останньою. До кінця жовтня 1943 р. нацистським окупаційним режимом було убито понад 21 тисячу євреїв – мешканців міста. Вшановуючи пам’ять загиблих, пропонуємо Вашій увазі короткий есей нашого наукового співробітника – д-ра Єгора Врадія, співавтора книги «Голокост у Дніпропетровську».
Мені 5 років. Звичайний хлопчик, який народився у великому за українськими мірками індустріальному місті. Хіба хворію часто, а тому часто залишаюся вдома і не ходжу до дитячого садочка, як інші діти. Батьки працюють, через те час до їхнього повернення з роботи проводжу у товаристві свого найкращого та, мабуть, єдиного на той момент, справжнього друга – прадідуся Льови. Вимовляти «прадідусь» мені, малому, незвично, тому для мене – він просто дідусь Льова. Наші дні разом – схожі і несхожі водночас. Прогулянки парками, обов’язкові відвідини магазину «Культтовари», який я називав «Пульттовари» (бо, що таке «Пульт» я, п’ятирічний, знав краще). Його дитячий відділ з виразним мілітарним наповненням мене хвилював набагато більше, аніж незрозуміле слово «культура».
Можу помилятися, але принаймні зараз мені здається, що саме дідусь Льова був першим, хто привів мене до Парку Гагаріна – зеленої зони на відстані двадцяти хвилин від будинку, де ми мешкали. Прогулюючись алеями парку та спускаючись трохи вниз, ми натрапили на гранітну брилу з викарбуваним написом – «Мирним громадянам-жертвам фашизму. Жовтень 1941 р.». Зараз дивуюсь, але тоді, понад тридцять років тому, я чітко знав, що «фашисти» – означає німці. Давалися взнаки години, витрачені на перегляд незліченних радянських фільмів про останню велику війну. На моє запитання, ким були ці люди, дідусь Льова відповів: «Звичайні люди, які мешкали у нашому місті». Не пам’ятаю, чи мене задовільнила ця відповідь, проте додаткових запитань я, здається, не ставив. П’ятирічному хлопчику було все очевидно: війна, німці, які безумовно розстрілюють людей. За рік мого найкращого друга та дідуся не стало. По тому багато разів разом з батьком чи мамою я ходив тими самими парковими алеями і доріжками Ботанічного саду, який був зовсім поруч. Згодом, навчаючись в університеті, протягом п’яти років я майже щодня минав цю брилу, крокуючи до навчального корпусу, бібліотеки чи спортзали. Іноді, не зупиняючись, просто на ходу відмічав співпадіння у часі – жовтень. І тоді у 41-му був жовтень, і були мирні жителі Дніпропетровська, розстріляні окупантами.
Очевидно, що той студент знав вже набагато більше за п’ятирічного хлопчика у супроводі дідуся. Так само як я сьогоднішній знаю більше за студента двадцятирічної давності. Проте й дотепер, проходячи парком, мимоволі намагаюся уявити і водночас боюсь сили цього уявлення – відчуття болю та розпачу, який принесли два жовтневі дні вісімдесят з лишком років тому. Що могли відчувати тисячі дітей, підлітків, жінок, літніх чоловіків, які пройшли останні у своєму житті вісім кілометрів. Вони крокували вулицею Карла Лібкнехта (нині Михайла Грушевського) та іншими паралельними вуличками вгору від центрального Універмагу в бік нового єврейського цвинтаря, а згодом – спускалися до яру поруч із лісорозплідником Ботанічного саду. Мені фізично боляче уявляти, що казали та як намагалися заспокоїти жінки своїх дітей чи стареньких батьків; чи закривали вони вуха та очі маленьким, аби ті не бачили, як люди у формі убивають у перший день; як приречені проводили ніч у яру, знаючи, що перші промені сонця 14 жовтня напевно стануть останнім світлом, що вони побачать у своєму житті? Знаю, що вкриті першим осіннім снігом, замерзлі, налякані та голодні, вони молилися – івритом, їдишем, українською та російською, сподіваючись на Його милість, кликали Готеню, плакали, божеволіли та мовчали.
Що відчували їхні сусіди, знайомі, однокласники, колеги, коли бачили колони тих, хто був частиною їхнього власного життя? Чи розуміли, що ця частина їхнього життя втрачена назавжди разом з тими, хто йшов у осінню імлу?
Що і як казали, описуючи загибель рідних, їхнім батькам, синам, братам та просто знайомим, яким пощастило евакуюватися, боротися з нацизмом зі зброєю в руках та врешті повернутися до рідного міста? Чи шукали слова? Чи відчували провину за те, що навіть намагаючись пом’якшити удар, ти завдаєш болю словами і занурюєш людину у темряву втрати? Говориш про смерть близької людини та при цьому залишаєшся сам живим. Занурюєш та занурюєшся. Сьогодні, через 82 роки убивства євреїв Дніпропетровська – наших сусідів, друзів, рідних та знайомих, ми, так чи інакше, переживаємо цей досвід – повідомлення болю та занурення у розпач від Зла, яке прийшло у нашу домівку. Боюсь, що повністю втамувати цей біль не вийде ніколи. Для цього болю немає часових чи територіальних меж, йому байдуже, чи ти перебував фізично поруч із жертвою у її останні миті. Просто залишаєшся з ним назавжди. Залишаєшся і пам’ятаєш тих, хто пішов осіннім ранком, щоб ніколи не повернутися.