Наприкінці минулого року постійна експозиція Музею поповнилась кількома артефактами, пов’язаними з історією першого геноциду на українських землях у ХХст.– Голодомором 1932–1933 рр. Серед них, зокрема, паспорт громадянина СРСР зразка 1932 р. Про нього, а також контекст часу, з яким пов’язана поява цього предмету, детальніше.
Людям старшого віку можуть бути знайомі рядки Володимира Маяковського (1893–1930), присвячені радянському паспорту. Написаний у 1929 р. вірш насправді стосувався паспорту для закордонних поїздок – документу такого ж фантастичного за умов радянської дійсності, як і сама поїздка. Натомість всередині країни громадяни посвідчували власну особу різноманітними мандатами, довідками і службовими посвідченнями. Лише 27 грудня 1932 р., тобто через десятиліття після утворення СРСР, з’явилася Постанова союзного Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів № 84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів». В останній день того ж року відповідний документ було ухвалено й для мешканців України.
Причиною введення єдиної паспортної системи було посилення урбанізаційних процесів в країні – зростання внутрішньої міграції мешканців сіл до міст. З одного боку, цій ситуації сприяли об’єктивні економічні причини, а саме – індустріальна модернізація країни, збільшення кількості підприємств та, як наслідок, потреба у робочій силі. З іншого, введення єдиного паспорту можна розглядати у контексті прагнення до встановлення державного контролю над власними громадянами та політики, спрямованої на остаточне упокорення українського селянства.
Відповідно до згаданої постанови, офіційною метою встановлення паспортної системи було прагнення «кращого обліку населення міст, робітничих селищ і новобудов та розвантаження цих населених місць від осіб, не пов’язаних з виробництвом і роботою в установах чи школах…а також з метою очищення цих населених місць від куркульських, кримінальних та інших антисуспільних елементів, які переховуються…».
Постанова затверджувала «Положення про паспорти», а воно у свою чергу окреслювало перелік категорій громадян, які були зобов’язані мати паспорти. Передусім паспортний привілей надавався мешканцям міст, робітничих селищ, працівникам транспорту, радгоспів і новобудов, які досягли 16-річного віку. Початково паспорти видавалися терміном на 3 роки. Документ містив не лише, звичну для нас, персональну інформацію (дата і місце народження, місце реєстрації, сімейний стан), але й відомості про національну приналежність, соціальне походження, місце роботи та військовий облік.
Одночасно запроваджувалась адміністративна і кримінальна відповідальність для осіб, які без паспорту і відповідної реєстрації перебували б на території міст та інших населених пунктів з обов’язковим паспортним режимом.
За дужками бюрократичних формулювань свідомо було залишене багатомільйонне селянське море – люди, які на початку 1930-х рр. складали більшість громадян «робітничо-селянської держави». Прикметно, що впроваджувати паспортну систему радянський уряд береться у розпал нескінченної кампанії хлібозаготівель 1932–1933 рр. За умов штучного голоду, що охопив переважну більшість регіонів УСРР, чи не єдиною надією на порятунок була втеча з колгоспів та пошук кращої долі у містах. У них також відчувався брак продовольства, утім з’являлися хоча б примарні шанси на порятунок. Також у містах функціонували дитячі будинки та сиротинці, які попри складні обставини, могли зберегти життя селянським дітям, яких батьки залишали на порогах радянських установ.
Разом із іншими репресивними заходами (практика «Чорних дошок» та ін.) радянська паспортизація перетворилась на один із інструментів геноциду, жертвами якого за найменшими підрахунками стали близько 4 млн людей. Інструмент мав інтернаціональний характер, адже обмежував право на свободу пересування, що за тодішніх обставин часто означало й право на життя, незалежно від етнічної чи релігійної приналежності селянина.
Відсутність маленької книжечки із сіренькою, а згодом зеленкуватою палітуркою, міцно прив’язувала селян до землі, плоди якої тотально відбирала держава; обмежувала соціальні перспективи та прирікала на жебрацьке існування й смерть. Паспортна дискримінація відносно сільського населення у різноманітних формах триватиме понад чотири десятиліття. Адже село та його люди в СРСР ще довго сприймалися як невичерпний резерв для соціально-економічних та суспільних експериментів. Лише в 1974 р. українські селяни змогли вперше отримати заповітний документ на загальних підставах, подібно до інших громадян країни.