За ініціативою ООН 7 квітня відзначається як Міжнародний день пам’яті про геноцид у Руанді: масові вбивства у 1994 р. представників народності тутсі, що здійснювали хуту, які складали етнічну більшість у країні. Протягом ста днів близько мільйона людей загинули, щонайменше 250 тисяч жінок були зґвалтовані, інфраструктура країни вщент зруйнована.
Факт, але різниця між двома етнічними групами не є настільки очевидною: і хуту, і тутсі розмовляють однією мовою, мають однакові релігійні й культурні традиції. До того ж вони не локалізовані в окремих общинах, здебільшого жили поряд, у спільних поселеннях, вступали між собою в шлюби. Відмінності між ними полягали більшою мірою в «професійній» площині. Традиційно тутсі переважно були воїнами й скотарями, а хуту – землеробами й жрецями. Освіченіших і заможніших тутсі колонізатори охочіше використовували для адміністрування, в той час як хуту складали більшість найбіднішого населення регіону. Вони потерпали від нестачі сільськогосподарських угідь в украй перенаселеній країні (середня сільська руандійська родина складається з 8 осіб, які утримують себе веденням господарства на наділі у 0,2 гектара). Загостренню економічної ситуації посприяла й завузька аграрна спеціалізація країни; в «банановій республіці» Руанда роль бананів виконує кава, основний експортний продукт. Завдяки розквіту світового ринку кави економіка країни довгий час зростала, що сприяло громадському спокою. Але наприкінці 1980-х рр. у зв’язку зі змінами глобальної економічної ситуації і сильною посухою, доходи населення різко зменшилися. Тож приналежність до хуту стала дорівнювати суспільному аутсайдерству.
Коли 6 квітня 1994 р. біля міжнародного аеропорту столиці країни Кігалі випущеними з землі ракетами був збитий літак з президентом Руанди Габ’яріманом, по радіо відразу оголосили, що президента вбили тутсі. Ця інформація стала приводом для розгортання агресії більшості хуту проти меншості тутсі. Постраждали також помірковані хуту (складали десяту частину жертв), які відмовлялися вбивати.
Із більшості хуту, одержимих агресією, були сформовані ескадрони смерті, силами яких за підтримки армії чинились найжорстокіші вбивства різними засобами: арматурою, ножами, сокирами, мачете. І центральна, й місцева влада активно заохочували агресію: вели пропаганду на радіо, закуповували знаряддя вбивства, встановлювали грошову винагороду за кожного вбитого тутсі. Величезну роль у пропаганді геноциду зіграли ЗМІ. Пізніше було встановлено страшну закономірність: чим краще у технічному плані був забезпечений прийом «Вільного радіо тисячі пагорбів», тим більше людей гинуло в певному регіоні країни.Сусіди вбивали сусідів, лікарі – пацієнтів, вчителі – школярів, викладачі – студентів; десятки населених пунктів, де проживали тутсі, були знищені поголовно. Коли погромники приходили у змішані сім’ї (а таких було чимало, адже поширений спосіб долучення до привілейованої верстви – одруження з жінкою-тутсі), то у випадку, якщо діти були записані як хуту, їх не чіпали – вбивали тільки одного з батьків. Якщо ж діти були записані як тутсі, вбивали і їх також.
Особливим засобом терору були групові ґвалтування, що зазвичай супроводжувалися іншими фізичними тортурами і відбувалися на очах у глядачів. Через те, що учасники геноциду навмисно залучали до масових ґвалтувань ВІЛ-інфікованих хуту, в Руанді також стався спалах СНІДу. Велика кількість непохованих тіл спровокувала миттєве поширення країною епідемічних захворювань.
Убивства припинилися лише в липні 1994 р., коли Руандійський національний фронт взяв під контроль столицю Кігалі та інші ключові міста країни. Побоюючись переслідувань, 2 мільйони хуту залишили Руанду. Більшість із них загинули у переповнених таборах для біженців через антисанітарію.
В руандійському суспільстві розпочався важкий та тривалий процес примирення.