Ті, які поруч. Ті, які проходять повз. Ті, яких ми зустрічаємо не особисто, а пізнаємо через найдрібніші деталі, що витають в повітрі, огортають будівлі, обіймають околиці міста і доносяться звідусіль. Атмосферу створюємо ми.

Заплутала? То розплутую!

На плечах наплічники, в серці – любов, а в душі – свобода.
Ммммм… Як же добре смакує це дивне передчуття невідомості. А воно не полишало нас з моменту нашої першої живої післякарантинної зустрічі з нашими студентами та студентками на майданчику тієї самої бібліотеки, яка встигла стати для нас своєю, рідною – до моменту коли ми таки опинилися в сусідньому місті Дніпрі (до того ж моєму рідному обласному центрі).

Про те, як нам було разом, де ми були і що творили - читайте на сторінці нашого Благодійний фонд "Імпульс.UA" (і підписуйтесь на оновлення якщо ще не встигли цього зробити, вам дрібничка – нам приємно) А зараз хочу трішки зануритися і занурити у важливі деталі. Раптом вам теж відгукнуться, то поділіться, цікаво ж?

…

Люблю історії. Але іноді вони бувають такими, що пробирає аж до кінчиків пальців. Увесь час повторюю собі – не приймай все близько до серця та окрім того, як повторювати далі "не заїжджала". До вчорашнього дня. В якому подивилася на історії та історію іншими очима. Своїми. Але іншими. Спіймала себе на думці: - "Щось таки ті 8 днів у мені змінили. Втім, не думай, відчувай…" (але то як кажуть – зовсім інша історія, про неї згодом).

І ось стою посеред Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні», слухаю життєві історії з вуст привітної пані-екскурсоводки з команди Український інститут вивчення Голокосту "Ткума", дивлюсь на експозиції, експозиції дивляться на мене. І бачу в них не старі пожовклі від часу світлини, не речі з домашнього побуту, не паперові листи, не зброю, не дитячі іграшки, не музичні інструменти, не змодельовану фотостудію і навіть не книги. У всьому цьому бачу людей і те, як вони поспіхом збирають валізи, як пишуть листи, навіть не підозрюючи про те, що цей лист останній, як йдуть "до душу" з надією змити з себе бруд, а насправді відправляються на смерть, як хтось натискає на курок, а хтось не в змозі підвестися, як розбиваються не тіла, а розриваються серця, як плачуть не очі, а ридають душі. Як йдуть одні, щоб прийшли наступні. Як змінювалася історія і як змінювалися ми в ній. Як…

Стою на даху 18-го поверху Центр «Менора», ближче до неба. Споглядаю то в далечінь, то на наших підлітків поруч, і огортає мене якесь дивне відчуття…

Сідаю. Заплющую очі. І розумію – як мало ми знаємо, а те, що знаємо намагаємося пояснити своїм інтелектом, а іноді, щоб побачити більше потрібно все відпустити і просто дозволити собі відчувати...

Да даху 18-го бурлить інше життя. Охоче б там лишилася, щоб краще розгледіти краєвиди, але маю йти далі, щоб відкривати для себе і в собі нові горизонти…

_ _ _ _

І можливо хтось скаже, що в цей пост слово "дякую" не дуже в'яжеться, доведу вам протилежне.
Безмежно дякую вам Ігор Щупак (Igor Shchupak), команді Український інститут вивчення Голокосту "Ткума", Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» та Центр «Менора». Дякую вам за ці відчуття, за вашу гостинність, турботу і любов до своєї справи. І звичайно ж за неймовірну екскурсію, дивовижну лекцію і все те атмосферне дійство, яке ви створили для наших невгамовних підлітків. Вони і досі під позитивними враженнями, ми з Николай Колодяжный теж. Правда ж, друже? ;)

І хай у нашому житті буде якомога більше глибоких, душевних, теплих історій, тих, які відкриваються для нас і відкривають нас.

PS: вагалася, яку ж фотоньку поставити під цей пост. Най буде ця - на 18 поверхів ближче до неба...

Іра Ярко