22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 і 9 травня Днями пам’яті та примирення. Від 2015 року 8 травня – День пам’яті і примирення – є офіційною меморіальною датою України щодо вшанування пам’яті жертв Другої світової війни.

75 років тому цей травневий день став де-юре – кінцем наймасштабнішого етапу Другої світової війни – війни проти нацистської Німеччини. До остаточного завершення власне Другої світової війни, в якій брали участь майже 80 % населення Землі, на той час ще залишалося трохи менше 4-х місяців…

За підрахунками Українського інституту національної пам’яті, Україна, чия територія була ареною бойових дій від 1 вересня 1939 р., коли німецькі літаки вперше скинули смертоносний вантаж на мирний Львів, втратила від 3–4 млн. військових та підпільників, понад 5 млн. цивільних (з них близько 1,5 млн. євреїв – жертв Голокосту), близько 5 млн. людей були піддані різним формам примусового переміщення (депортаціям, евакуаціям, виселенням та ін.). Загалом безповоротні втрати України склали 8–10 млн. осіб.

Статистика, з одного боку, унаочнює історичні явища, дозволяє оцінити їхні масштаби, є найпростішим шляхом для природної потреби людини щось із чимось порівнювати. Водночас, рядки цифрових позначень раз по раз ловлять нас у свою пастку. Числа нівелюють, а, отже, дегуманізують нескінченності людських трагедій. Оперуючи великими та малими числами ми часто не замислюємося над тим, якою була доля тієї чи іншої людини, як склалося життя її батьків, дружини чи чоловіка, дітей?
Ще у шкільні роки автор цих рядків був вражений одним із кадрів художнього фільму, присвяченого «другорядній», як йому, вихованому радянськими мілітарними мемуарами та кінематографом, тоді здавалося події – висадці союзних військ у Нормандії в червні 1944 р. Шокувала не сама історія про пошук, зусилля та людські жертви, підпорядковані одній меті – повернути хоча б одного з трьох синів матері, а кадри, пов’язані з невід’ємною річчю побуту вояків США – індивідуальними медальйонами для ідентифікації (передусім посмертної).

Уривок з фільму «Врятувати рядового Раяна» (1998) режисера Стівена Спілберга. У числі його робіт – можливо, найвідоміший фільм, присвячений темі Голокосту – «Список Шиндлера (1993 р., США).

Вразив той факт, що попри смерть, пам’ять про вояка може бути (і врешті буде) збережена завдяки одній маленькій деталі. Навіть зараз, через 76 років після загибелі 9 837 американських вояків ми можемо дізнатися їхні імена, занесені у біографічні довідники чи вказані на цвинтарі у нормандському Кольвіль-сюр-Мер.

У постійній експозиції Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» в числі інших експонатів епохи Другої світової війни міститься один із малознаних широкому колу відвідувачів символ-свідок тих драматичних років – невеличка пластмасова капсула – т.зв. медальйон червоноармійця («смертний медальйон») – футляр, до якого вкладався папірець з інформацією про особу. Такі капсули, як форма обліку, що дозволяла ідентифікувати загиблого бійця та відповідно зберегти пам’ять про нього, існували лише до листопада 1942 р. (до речі – розпалу запеклих боїв у Сталінграді) після чого були скасовані…
  Власником цієї конкретної пластмасової ємності був Ісаак Давидович Томашов (1923 р.н.), уродженець Дніпра, який мешкав на вул. Дзержинського (нині вул. Володимира Вернадського), музикант, мобілізований до лав Червоної армії у лютому 1941 р. Ісааку Томашову вдалося вижити у горнилі війни, отримати державні нагороди та стати очевидцем поразки нацистської Німеччини. На щастя, його капсула не виконала свого прямого призначення. Натомість мільйони військових та цивільних жертв дотепер продовжують залишатися у категорії «невідомих» і навряд чи розкажуть нам свою історію, що, напевно, різнитиметься від парадно-лакованої «дійсності», яку намагалися впровадити у масову свідомість від середини 1960-х.
Вона, ця штучно сконструйована пам’ять про війну, матиме мало спільного з реальністю Володимира Гельфанда (1923–1983), школяра з Дніпропетровська, у 19-річному віці мобілізованого до Червоної армії. На його долю припадуть оточення під Харковом у 1942 р., поранення, антисемітські випади з боку окремих офіцерів. Попри це він воюватиме та з честю пройде війну, завершивши її у Німеччині у званні лейтенанта…

Його «Щоденник» – прониклива дійсність дещо наївної, вихованої у комуністичному дусі молодої людини, яка стикається з жорстокою реальністю війни, людських відносин, зрадою, дружбою та коханням.
Чи відчував себе героєм Ізраїль (Ігор) Білоусов (1908–1989) – зв’язківець, який у холодній дніпровській воді переправлявся на західний правий берег наприкінці вересня 1943-го, аби забезпечити зв’язок штурмовій групі відчайдухів, які попри шалений вогонь ворога та сумнівність задумів командування, прагнули вижити та водночас виконати бойовий наказ? Чому він, нагороджений двома медалями «За відвагу» спочатку був змушений відмовитись від свого єврейського імені (та не згадувати про навчання у хедері), а у повоєнні роки виправдовуватись за це перед партійною комісією? Чи він, або інші його побратими, заслуговували на народне просторікування про існування т. зв. «Ташкентського фронту», хоча понад 500 тис. євреїв нарівні з представниками інших націй боронили світ від нацизму?

Речі, рядки з фронтових та евакуаційних листів, сухі анкетні дані документів, світлини – усі вони продовжують оповідати свої абсолютно різні та водночас у чомусь невловимо схожі історії, в яких ті, кого вже немає з нами, промовляють про свої мрії, біль, радощі та негаразди. Хочеться вірити, що їхньою найбільшою Перемогою та нашою Шаною буде збереження пам’яті про цю страшну Війну та Людей, що змогли її подолати.

Єгор Врадій