Побудова Дніпровської гідроелектростанції була частиною масштабного плану електрифікації країни Рад, прийнятого на початку 1920-рр. Втілювали задумане вже в роки першої п’ятирічки: використовували американські технології, консультації інженерів із США, а також, як зазвичай у процесі сталінської індустріалізації, – безоплатну й ненормовану працю в’язнів. У 1932 р. запустили перший гідроагрегат електростанції; перед початком Другої світової ДніпроГЕС уже стала найбільшою за потужністю в Європі й третьою у світі.
У середині серпня 1941 р. дві танкові дивізії вермахту підійшли до м. Запоріжжя. Переваги на цьому напрямку німці не мали; проте, підхоплені загальним панічним настроєм перших місяців війни, основні радянські сили переправилися на лівий берег Дніпра; 3 тис. бійців залишили на о. Хортиця для прикриття відступу.
Покидаючи місто, відповідно до тактики «випаленої землі», проголошеної Й. Сталіним 3 липня 1941 р., потрібно було виводити з ладу основні потужності, що не могли бути вивезеними; гідроелектростанція була першочерговим об’єктом. Таємний наказ знищити обладнання станції та висадити в повітря греблю був підписаний Й. Сталіним 17 серпня. Втім, підготовчі роботи були завершені завчасно: воєнні інженери Борис Епов (представник Генштабу) та підполковник Олексій Петровський (начальник відділу управління штабу Південного фронту) вивели з ладу технічне устаткування станції та заклали вибухівку. Ці дії відбувалися в умовах надзвичайної секретності. Вже після проведеної операції Епов і Петровський були заарештовані місцевим командуванням, для якого висадження в повітря греблі стало жахливою несподіванкою, та звинувачені як німецькі диверсанти; звільнили підривників тільки після втручання Москви.
Внаслідок вибуху був зруйнований машинний зал електростанції, а в греблі утворився пролом довжиною понад 150 метрів. Стіна води ринула вниз за течією Дніпра. Вода затопила прибережну територію, о. Хортиця та населені пункти нижче за течією (приблизно на 15 км від ДніпроГЕСу). Ані місцеве цивільне населення, ані підрозділи Червоної армії, які в цей час переправлялися через ріку або тримали оборону у плавнях чи на о. Хортиця, не були попереджені.
По гарячих слідах ніхто не фіксував людські втрати, тож нині неможливо визначити число загиблих. Від повені постраждали жителі низової частини м. Запоріжжя, прибережних селищ та хуторів. Біля води в літній сезон господарювали сотні жителів краю: ловили рибу, випасали худобу, збирали ягоди, рослини. Ще більше було біженців, серед них і дніпропетровці, які рухалися в південно-східному напрямку. Рятуючись від кількаметрової водної лавини, хто був здоровий та дужий – піднімалися на дахи будинків, видиралися на верхівки дерев. А вже звідти тих, кому пощастило вижити, – й цивільних, і військових – знімали місцеві на човнах.
Високий правий берег захистив основні сили ворога, тож німці не зазнали суттєвих втрат. Можливо, рукотворна катастрофа ускладнила німцям переправу через Дніпро та на якийсь час уповільнила процес окупації міста: Запоріжжя після підриву ГЕС залишалося радянським ще 46 днів, до 4 жовтня 1941 р. За цей час із міста встигли вивезти майже все обладнання великих заводів. Утім, сьогодні відомо, що запорізький напрямок не був пріоритетним для Вермахту й саме цей фактор визначав швидкість просування противника. Більше того: сходження води допомогло німцям побудувати понтонні переправи нижче за течією Дніпра. Вже через рік окупанти відремонтували станцію, вона запрацювала на привезеному з Німеччини новому обладнанні; потім, відступаючи в 1943 р., повторно вивели її з ладу…
У будь-якому разі зрозуміло, що за незначні оперативно-тактичні переваги була сплачена непоправно висока ціна. Радянські війська концентрувалися на пологому лівому березі, вони й були зметені повінню. З Москви нелегко було побачити реальну картину бойових дій і оцінити перспективи. А місцева ініціатива не віталася, та й хто б наважився перечити Кремлю? От і отримали наслідки «дистанційного керівництва» та ще й з типовим для сталінського керівництва нехтуванням людськими втратами. Якби підрив здійснили в день, коли залишали Запоріжжя, про істотні втрати не йшлося б: військо відступило від Дніпра, основний потік біженців уже відкотився на схід.
І сьогодні ми спостерігаємо десятки ракетних атак росіян на ДніпроГЕС (найпотужніша відбулася 22 березня 2024 р.) з метою організувати гуманітарну катастрофу для нескореного народу, який відмовляється будувати майбутнє за лекалами сталінської політики.