74 роки тому, 12 серпня 1952 р., за сфабрикованою справою про антирадянську діяльність Єврейського антифашистського комітету (далі – ЄАК) в СРСР було розстріляно 13 представників єврейської інтелігенції. Всього у справі ЄАК було репресовано 125 осіб, зокрема 23 розстріляно і 6 померли в ході слідства. Згодом всі засуджені у цій справі були реабілітовані.
ЄАК під керівництвом театрального актора і режисера Соломона Міхоелса був створений у 1942 р. одночасно з жіночим, молодіжним, всеслов’янськими комітетами та комітетом вчених, які мали забезпечувати підтримку СРСР під час війни з Німеччиною з боку відповідних зарубіжних кіл. На ЄАК покладалися завдання налагодження зв’язків із закордонними єврейськими громадами та формування у них прорадянських симпатій, викриття нацистських злочинів проти євреїв та пропаганда героїзму останніх у боротьбі з Німеччиною.
Після війни в ЄАК перебувало 70 осіб, зокрема 15 членів президії. В післявоєнні роки висока популярність комітету і його зарубіжні зв'язки стали заважати Й. Сталіну. Під кінець Другої світової війни, а також після неї ЄАК був залучений до документування подій Голокосту. Це суперечило офіційній радянській політиці уявлення злодіянь нацистів як злочинів проти всіх радянських громадян і неакцентування уваги на геноциді євреїв.
Реагуючи на зростання побутового антисемітизму в Радянському Союзі та підтримуючи національний рух євреїв, які зазнали нацистських переслідувань у 1939–1945 рр., після війни ЄАК фактично перетворився на представницький орган радянських євреїв. Оскільки комітету відводили лише іміджеві функції на зовнішній арені, його внутрішньополітична діяльність стала непокоїти радянське керівництво. Безпосередній «куратор» ЄАК, заступник наркома закордонних справ СРСР і керівник Радінформбюро Соломон Лозовський був звільнений з МЗС у 1945 р. та позбавлений посади директора Радінформбюро в 1947 р. Крім того, незадоволення Сталіна викликав особисто С. Міхоелс, якого було вбито 13 січня 1948 р. (за офіційною версією, він був збитий вантажівкою і помер внаслідок отриманих травм).
Після створення Держави Ізраїль у травні 1948 р. радянські євреї гаряче вітали цю подію, однак обраний нею проамериканський курс зовнішньої політики змусив СРСР відмовитися від підтримки новоствореної держави й перейти до боротьби з єврейським національним рухом. Вже 20 листопада 1948 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ліквідувало ЄАК як осередок шпигунства і «центр антирадянської пропаганди», а наприкінці року у справі ЄАК розпочалися арешти. Тиском, погрозами і тортурами з арештованих вибивали зізнання в «контрреволюції», «націоналістичній діяльності», шпигунстві на користь США.
У Москві, Києві, Харкові, Одесі, Мінську припинили діяльність єврейські театри. 19 січня 1949 р. «як організаційну форму, що не виправдала себе», було розпущено Секцію єврейських письменників Спілки радянських письменників України. Кабінет з дослідження єврейської радянської літератури, мови і фольклору АН УРСР, співробітники якого займалися збором матеріалів для «Чорної книги» – збірки свідчень про Голокост, було закрито у 1950 р., а його працівників репресовано. Кампанія цькування євреїв відбувалася під гаслом боротьби з «безрідними космополітами» по всій країні.
Після інтенсивних розслідувань та допитів арештованих справа про антирадянську діяльність ЄАК навесні 1952 р. потрапила до суду. Після тижневого розгляду на закритому засіданні представлених Міністерством державної безпеки обвинувачень 18 липня Військова колегія Верховного суду СРСР засудила до вищої міри покарання з конфіскацією майна 13 з 15 осіб: колишнього керівника Радянського інформбюро Соломона Лозовського, колишнього секретаря ЄАК поета Ісаака Фефера, прозаїка і драматурга Давида Бергельсона, колишнього наукового співробітника Інституту історії АН СССР Йосипа Юзефовича, колишнього головного лікаря Центральної клінічної лікарні ім. Боткіна Бориса Шимеліовича, поета Переца Маркіша, артиста, художнього керівника Державного єврейського театру Веніаміна Зускіна, поета Лейба Квітко, поета Давида Гофштейна, колишню редакторку міжнародного відділу Радянського інформбюро Емілію Теумін, старшого контрольного редактора Державного видавництва літератури іноземними мовами Іллю Ватенберга, журналіста і перекладача Леона Тальмі, перекладачку Чайку Ватенберг-Островську. Інші фігуранти справи також зазнали репресій: вчена-медикиня, дійсна членкиня АН СРСР Ліна Штерн була засуджена до 3.5 років ув’язнення та заслання на 5 років; колишній урядовець Соломон Брегман, не витримав випробувань, помер у в’язничній лікарні на початку 1953 р.
7 серпня політбюро ЦК ВКП(б) відхилило прохання засуджених про помилування, після чого 12 серпня 1952 р. вирок було виконано. Хоча серед розстріляних не усі були поетами, ця подія увійшла в історію як «ніч розстріляних поетів» і нині вшановується в Ізраїлі як день скорботи.
Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. кампанія цькування євреїв припинилася. Перегляд справи ЄАК у 1954–1955 рр. засвідчив її надуманість, фальсифікації та застосування катувань. 22 листопада 1955 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР скасувала вирок щодо членів Єврейського антифашистського комітету через відсутність в їх діях складу злочину.
«Ніч страчених поетів» вбила ціле покоління єврейських письменників, а Друга світова війна і сталінські репресії поклали край розквіту єврейської літератури в Україні. Під час Голокосту на теренах України загинуло майже 1,5 мільйона євреїв, а цвіт єврейського письменства загинув в одну ніч – 12 серпня 1952 р. Як казали пізніше, Гітлер вбив читачів літератури на їдиш, а Сталін – письменників.
Чеський дослідник єврейської літератури Петр Ян Вінш писав про цей злочин: «Ми втратили першокласних майстрів. Тогочасний Радянський Союз на зламі 1940–1950 рр. був одним із найбільших центрів створення літератури на їдиш, який можна було порівняти з Варшавою чи Нью-Йорком. А сталінські антисемітські репресії знищили і те мале, що залишалося з літератури на їдиш у Східній Європі після Другої світової війни».