На відстані кількасот метрів від Музею, просто за зупинкою «Кельнський бульвар», стоїть триповерховий будинок з адресною табличкою – проспект Дмитра Яворницького, 53. Щодня тисячі людей, захоплені своїми справами та думками, минають його. Дехто зникає за дверима установ та крамниць, розташованих у будинку. Майже як і кожна будівля на центральному проспекті Дніпра, будинок № 53 знає незліченну кількість історій, до яких вплетені людські драми, трагедії та моменти невимовного щастя. Про одну з них, а точніше про фрагмент життя єврейської сім’ї Гофман – однієї з родин, що проживали в будинку, – ми спробуємо розповісти сьогодні. Допоможуть нам у цьому документи з фондів Музею.
У серпні 1941 р., коли до міста над Дніпром усе ближче й ближче підступали війська Вермахту, його жителі дедалі частіше замислювалися над найгіршим — можливістю ворожої окупації. Непрямим свідченням цього були поступовий демонтаж обладнання на окремих підприємствах, виїзд родин керівників і партійних діячів. Мешканець будинку № 53 по проспекту Карла Маркса[i] Йосип Захарович Гофман міг помітити, як поступово виїжджали сусіди, натомість на вулицях дедалі більше з’являлося переляканих жінок і дітей, обвішаних клунками. Найбільше їх збиралося біля вокзалу. Це дивувало 58-річного кравця, адже саме у районі вокзалу регулярно лунали вибухи авіаційних бомб, яких не шкодували для міста та його мешканців німецькі пілоти. З іншого боку, Йосип розумів, що наближається щось справді недобре: якщо люди готові ризикувати життям і днювати та ночувати на вокзалі, плекаючи примарну надію на місце в одному з ешелонів на схід, нічого доброго це не віщувало.
Про це й багато іншого думав єврейський кравець, який майже все життя тільки те й робив, що міряв, кроїв та шив. Шив приватно, а згодом, у середині 1920-х рр., був змушений доєднатися до Катеринославського товариства кустарів та ремісників. Товариство зберігало назву ще імперського міста, хоча того ж року, коли Йосип отримав одну із численних довідок, які підтверджували його пролетарський статус, місто вчергове змінило ім’я[ii]. Тепер у новому світі, що поставав на уламках старого, місця святим, імператорам та імператрицям (навіть російським) не було. Натомість чудово пасували революціонери, тим більше ті, які не вагалися у боротьбі із противниками справедливості[iii]. Довідка підкреслювала, що Гофман не користувався найманою працею, а отже, не міг бути ворожим більшовицькій ідеології. Він був звичайним, одним із тисяч єврейських міських ремісників, які працювали у сфері, яку б зараз назвали побутовим обслуговуванням населення. Обличчя цієї сфери також було переважно єврейським. Навіть печатка товариства була двомовною – українською та їдишем. Останнє відповідало і національному складу Товариства, і духу часу коренізації.
Складні були часи, але чи бували у його кравецькому житті легкі? Такі, як сьогодні, у сьомий день серпня, або, як сказали б набожні юдеї, 14-го ава. У часи війни доводилося працювати, незалежно від календаря та звичаїв. Наприкінці липня замість ножиць та сантиметру закрійника у пункті фабрики «Індпошив» Йосип Гофман, як і тисячі дніпропетровців, був змушений взяти до рук лопату та копати окопи. Очевидно, що праця під пекучим серпневим сонцем не була легкою справою. Тим більше для чоловіка, який майже упритул наблизився до того, аби розміняти сьомий десяток життя[iv]. Водночас монотонна й виснажлива праця мала одну перевагу – давала час на роздуми. Хотілося згадувати щось хороше, але думки линули до старшого сина – Якова. Ще у 1940 р. його мобілізували до Червоної армії та відправили на офіцерські курси у Київ. Звідти у березні того ж року він надіслав останню світлину. Служить десь в артилерії. Де він зараз?
«Може, як повернусь додому, на мене чекатиме лист від Якова?»
Натомість удома чекало повідомлення від сусідки: потрібно зайти до кербуда[v] – забрати якусь довідку та взагалі готуватися до евакуації, яку нібито оголосять завтра. Завтра… Завтра 8 серпня, або 15 ава, – подумалося Йосипу.
– Шабат… Завтра заходить шабат, а ми збираємось у дорогу…
Тоді Йосип Гофман ще не знав, що наступний шабат у рідному місті зустрічатиме лише після завершення великої війни. Попри те, що його будинок збережеться, місто зміниться дуже сильно. Багатьох знайомих та друзів не залишиться в живих. Не повернеться додому й лейтенант Яків Гофман. Офіційне повідомлення прийде в Курган – місце евакуації кравця Гофмана – та казенним тоном повідомить, що улюблений син Яша зник безвісти у вересні 1941 року.
Від того серпня мине 75 років. Трохи більше, аніж мав Йосип Гофман, коли повернувся до Дніпропетровська. У вікнах будинку № 53 на проспекті майже так само запалюються вогні. Окремі з вікон, ніби винирнули з далекого 1941-го – наївно вбравшись у паперові хрести, які мали б убезпечити від вибухової хвилі. Адже як і тоді, так і сьогодні на вулицях міста лунає сигнал повітряної тривоги. Як виявилося, навіть через такий великий проміжок часу війна може повертатися. Можливо, через те, що повоєнні покоління поступово забули її жахи, а можливо, наївно не хотіли бачити Зло, яке цього разу зростало по інший бік Дніпра.
[i] Нині – проспект Дмитра Яворницького.
[ii] У 1926 році р. Катеринослав був перейменований на Дніпро-Петровське.
[iii] Російський більшовик Григорій Петровський (1878-1958), на честь якого було найменоване місто, зокрема відзначився підписанням сумнозвісної постанови Ради народних комісарів «Про терор» від 05 вересня 1918 р.
[iv] Йосип Захарович Гофман народився у 1883 році р.
[v] Керівника будинку, управдому.