31 липня 1919 р. в родині п’ємонтських євреїв Чезаре Леві та Естер Луццатті народився син Прімо, який згодом став одним із небагатьох письменників, що пережили Голокост.
Навчався в класичному ліцеї та на хімічному факультеті Туринського університету. Працював в хімічних лабораторіях та підприємствах Турина та Мілана. Дитинство та юність Прімо припали на час правління фашистського диктатора Беніто Муссоліні. У 1938 р. фашистська влада заборонила євреям вчитися в державних школах та університетах. Прімо згадував: «Так, я нечистий. Якраз кілька місяців тому почав видаватися журнал «Захист раси», і чим більше розмов було про чистоту, тим більше пишався тим, що належу до нечистих. Чесно кажучи, досі я не надавав великого значення тому, що я єврей; до свого походження я сам і мої товариші-християни ставилися швидше як до курйозу, що не має ніякого значеня; як до смішного дефекту на кшталт кривого носа або ластовиння. Єврей – це той, хто не ставить на Різдво ялинку, хто не повинен їсти копчену свинячу ковбасу, але їсть, хто у тринадцять років знав трохи єврейську, а потім забув. Але якщо вірити вищезгаданому журналу, єврей жадібний і підступний, хоча особисто я не був ні жадібним, ні підступним, і мій батько теж таким не був».
Після того, як у вересні 1943 р. німецькі війська вступили до північної Італії, Прімо Леві приєднався до партизанського загону. У грудні того ж року німецькі підрозділи оточили загін. В полоні П. Леві не приховував свого єврейського походження. Згодом Прімо був відправлений у табір Фоссолі під Моденою. 11 лютого 1944 р. його було депортовано до табору смерті Аушвіц-Біркенау (Моновіц). «У нас нема нічого свого: у нас забрали одяг, взуття, і навіть волосся; якщо ми заговоримо, нас не слухатимуть, а якби й слухали, то не зрозуміли б. Нам заберуть навіть ім’я – а якщо ми захочемо його зберегти, то нам доведеться знайти в собі силу це зробити так, щоб за цим ім’ям стояло щось від нас, від нас таких, якими ми були колись… мій номер – 174 517. Я зумів розвинути в собі особливу захисну реакцію, завдяки чому не тільки вижив, але й зберіг здатність думати, усвідомлювати оточуючий світ і навіть займатися доволі тонкою роботою в умовах постійної, щоденної загрози смерті… Наш тодішній голод був невідступною потребою… Їсти, діставати їжу – було головною метою, проблемою номер один, за якою з великим відривом йшли всі інші проблеми виживання, відсунувши в самий кінець дім і страх смерті».
27 січня 1945 р. війська І-го Українського фронту звільнили Аушвіц-Біркенау. Лише у жовтні 1945 р П. Леві повертається до Турина. Він залишився вірним своїй любові до хімії. Багато років працював в дослідницькій лабораторії. Однак жахливий досвід життя привів його до літератури. Найвідоміший твір його життя «Чи це людина» є автобіографічним. Ця книга вийшла в 1947 р. і стала однією з перших книг-спогадів про Голокост. Примо говорив: «…якби я не пережив свого життя в Аушвіці, я б, імовірно, ніколи нічого не написав. Я не мав би причини, ані заохоти писати; під час навчання успіхи мої в італійській мові були посередні, а в історії – досить кепські, мене більше цікавила фізика та хімія, і зрештою я обрав для себе фах хіміка, який не має нічого спільного зі світом писаного слова. Писати мене примусив саме концтабірний досвід, мені не треба було боротися з лінощами, стилістичні проблеми здавались мені сміховинними, я чудесним чином знаходив час писати, не витрачаючи на це навіть години своєї основної роботи – мені здавалося, що книжка ця вже у мене в голові, і я мушу тільки випустити її на волю, записати на папері».
У 1962 р. П. Леві написав ще один роман – «Перемир’я». Це продовження книги «Чи це людина», в якому він описав шлях повернення додому через кілька країн, серед яких була і Україна. Твори Прімо Леві – живий голос Голокосту, проникливе і щімке свідчення злочинів проти людства.