Терор був важливим інструментом комуністичної влади від початку формування тоталітарного суспільства. Під час революції 1917–1921 рр. каральні акції були частиною класової та міжнаціональної війни. Пізніше репресивні заходи стали нормою існування держави. Її керівники робили ставку на монополію соціалістичної власності в економіці, однопартійність і ліквідацію будь-якої опозиції в політиці, відмову від плюралізму в ідеології та духовному житті. Тож уже у 1920-ті рр. чекісти систематично чинили розправу над представниками небільшовицьких партій та національних рухів, служителями релігійних культів та іншими особами.
У 1930-ті рр. терор набув вражаючих масштабів. Більшість звинувачень базувалися на примусових зізнаннях, які отримували за допомогою тортур. Замість судових процесів діяли «трійки» НКВС. Сотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунстві, шкідництві, саботажі, антирадянській агітації, таємній підготовці державного перевороту, тероризмі), а потім розстріляні або відправлені до таборів ГУЛАГу. Там багато з них померло від недоїдання, виснаження й хвороб… Так, не позбавлена принад комуністична доктрина на практиці виявилася неспроможною стати основою для побудови життєздатного суспільства і дедалі більше втягувала радянських людей у спотворений світ.
Жоден громадянин СРСР не міг почуватися в абсолютній безпеці, найщиріша лояльність не гарантувала спокійного життя. Цілі народи оцінювалися з погляду їхньої прихильності до комуністичної диктатури. Українці виявилися індивідуалістами, нездатними оцінити переваги колективної праці на землі, «хворобливо» реагували на позбавлення власності. Їх «лікували» голодом, виселенням на непридатні для господарювання землі, знищенням творчої інтелігенції. Кримськотатарський народ безпідставно звинувачувався в переході на бік нацистів під час Другої світової, а відтак – був змушений покинути рідний Крим.
Стосовно ставлення до євреїв комуністичний режим пройшов певну еволюцію. За часів раннього СРСР, у 1920-ті рр., упослідженому за царату народу були надані певні права: вільно обирати місце проживання навіть поза колишньою «смугою осілості»; отримувати вищу й середню спеціальну освіту без обмежень ганебною «відсотковою нормою» прийому; євреї отримали право перебувати на державній службі (чим вони радісно скористалися й отримали можливість працювати в партійних, радянських органах влади, господарському управлінні й спецслужбах). Втім, постраждала духовна основа єврейського народу – юдаїзм. Поза радянським законом опинилися іврит, юдейська освіта, традиції єврейського громадського життя, що зазвичай оберталося навколо синагоги та інших общинних інституцій. Тобто за надання певних прав євреї заплатили, користуючись сучасною лексикою, власною «денацифікацією». До того ж класова війна підірвала економічну основу життя єврейського народу – у державну власність перейшли всі великі й середні, а згодом і малі підприємства, якими володіли євреї, що знищувало можливості єврейської доброчинності. Отже, нація була розколота: як і серед інших народів СРСР, серед євреїв були й жертви політичних гонінь, були й передовики системи НКВС.
Проте ситуація міжвоєнного періоду все ж разюче відрізнялася від подальших періодів життя євреїв в СРСР. Після Другої світової війни СРСР впевнено перейшов до відверто антисемітських політичних практик. Євреї розглядалися як чи не найбільш нелояльне населення радянської країни: надто розумні, невидимо згуртовані солідарністю спільного етнічного походження й історичного переслідування. Фактор утворення Держави Ізраїль, що пішла некомуністичним шляхом розвитку, остаточно підірвав довіру до євреїв СРСР. Боротьба з «космополітами», «сіоністами» стала важливою складовою розгортання політичних гонінь аж до розвалу Радянського Союзу.
Застосування масових репресій дегуманізувало радянських людей: слухняні, залякані громадяни втратили здатність чинити опір найбрутальнішим діям влади. Це вплинуло на перебіг Голокосту на окупованих нацистами територіях СРСР. Це продовжує впливати сьогодні на громадян посткомуністичної РФ, які в основній масі нездатні чинити навіть ментальний опір пропаганді, погано розрізняють добро й зло, вважають насильство найзручнішим способом спілкування між людьми й народами. Ті ж, хто має сміливість думати й діяти не за кремлівськими трафаретами, піддаються жорстоким політичним репресіям.
Ми вшановуємо жертв комуністичної диктатури ХХ століття.
Ми пам’ятаємо жертв політичних гонінь ХХІ століття.