Кожної другої неділі травня в Україні та ще майже 80 країнах світу відзначають День матері. Історія свята на пошану матерів має багатовікову традицію та різноманітне етнічне й релігійне підґрунтя. Користуючись нагодою, вітаємо всіх мам зі Святом, бажаємо здоров’я, світлих і радісних днів, дякуємо за тепло, підтримку та терпіння.
У цей святковий день Музей пропонує познайомитися з надзвичайною постаттю Стефанії Вільчинської, яка була «серцем, мозком, доглядальницею, матір’ю» для сотень єврейських сиріт. Хто ж така «пані Стефа», на якій тримався порядок у славнозвісному Домі сиріт – варшавському сиротинці під керівництвом Януша Корчака?
Стефанія Вільчинська народилася 26 травня 1886 р. у Варшаві в родині заможних польських євреїв. Навчалася у варшавській школі-інтернаті Ядвіги Сікорської, факультеті природничих наук Льєзького університету (Бельгія), у 1906 р. вивчала природничі науки в Женевському університеті (Швейцарія). Отримавши освіту, Стефанія повернулася до рідної Варшави, де почала працювати волонтером у притулку для єврейських сиріт. Вона налагодила роботу занедбаного притулку і незабаром була призначена на керівну посаду. Саме там у 1909 р. Стефанія познайомилася з Янушем Корчаком, що стало доленосною подією для цих однодумців – їхня співпраця з невеличкими перервами тривала аж до смерті обох у Треблінці. У 1912 р. Товариство «Допомога сиротам» відкрило дитячий будинок у власному приміщенні на вулиці Крохмальній, 92. Стефанія Вільчинська стала головною вихователькою закладу, який очолив Януш Корчак. Однак Вільчинська неодноразово брала на себе керівні обов’язки через широку діяльність Корчака поза межами притулку: його військову службу під час Першої світової війни та подорожі в Палестину в 1934 і 1936 рр.
Стефанія Вільчинська відповідала за організацію щоденної роботи Дому сиріт. За спогадами одного з колишніх вихованців, притулок працював «із чіткістю механізму швейцарського годинника». Серед іншого, Стефанія розробила систему змінності та підтримувала контакт з дітьми, які вже покинули заклад. Із середини 1920-х рр. пані Стефа також відповідала за молодих вихователів, які перебували в дитячому будинку та здобували там свій перший педагогічний досвід. Як вихователька, вона також мала можливість проявити себе в Палестині, куди подорожувала чотири рази. Вільчинська також виконувала обов’язки інспектора, відвідуючи різні єврейські установи опіки, де ділилася своїм досвідом.
Як і Януш Корчак, Вільчинська розглядала еміграцію в Палестину, де жила в кібуці Ейн-Харод, але, відчуваючи наближення війни, навесні 1939 р. повернулася до Польщі. У листі, надісланому до друзів з кібуцу, вона писала: «Мої дорогі, у нас все добре. Я трохи працюю в притулку, Корчак – багато. Я не приїду, тому що не хочу їхати без дітей».
Протягом перших тижнів війни пані Стефа організувала пункт першої допомоги на вулиці Крохмальній, 92, а пізніше – швейну майстерню. Разом з Корчаком, іншими єврейськими робітниками та дітьми Вільчинська переїхала до закритого єврейського району. Маючи шанс на порятунок, вона залишилася в установі до самого кінця, піклуючись про дітей та своїх колег. Під час «великої акції», 5 серпня 1942 р., Стефанію Вільчинську разом з Янушем Корчаком, іншими вихователями та дітьми нацисти відвезли на Умшлагплац. Звідти їх в товарних вагонах відправили до табору смерті в Треблінці, де вони всі загинули.
Протягом багатьох років життєва історія Стефанії Вільчинської залишалася в тіні історії Януша Корчака. На щастя, поступово, разом з іншими жінками, громадськими активістками, педагогами та опікунами – її постать стає дедалі помітнішою в історії благочинності та опіки над тими, хто найбільше цього потребує. У 1947 р. Стефанію Вільчинську посмертно нагородили Срібним хрестом за значні досягнення у сфері догляду за дітьми. У 2004 р. було видано книгу пані Стефи «Слово дітям і педагогам». У 2015 р. в Польщі вийшли друком кілька книг, присвячених історії життя Стефанії Вільчинської.
Пані Стефа ніколи не створювала власної сім’ї, але з особливою турботою ставилася до дітей і вихованців дитячого будинку. З багатьма з них вона підтримувала тривалі та сердечні відносини. До дітей колишніх вихованців вона ставилася як до своїх онуків і дозволяла їм називати її «бабусею Стефою». «Стефа була з нами 24 години на добу. Ми відчували її присутність навіть уві сні. Ми також усвідомлювали, як вона турбувалася про кожну нашу потребу» (зі свідчень Іцхака Белфера, Яд Вашем, 1992 р.).