Сорок років тому, так само у перші дні травня, весна вже повною мірою вступила у свої права на вулицях українських міст та сіл. Утім, мало хто здогадувався, що попри звичний спів птахів, тепло лагідного сонця та інші атрибути безтурботної весни, її кожна хвилина була наповнена невидимою небезпекою – радіаційним опроміненням, що було наслідком Катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції.

Загроза смертельної небезпеки, що нависла на людьми, аж ніяк не змінила традиційну для влади СРСР модель дій: за будь-яку ціну мовчати та робити вигляд, що нічого не сталося. Першотравневі демонстрації, масові культурні та спортивні заходи… Все, як завжди. Все під акомпанемент захмарних показників радіації.

Утім, наслідки вибуху атомного реактору могли бути ще катастрофічнішими, аби не виняткова самовідданість та справді героїчні зусилля десятків тисяч людей, які навесні, влітку та восени 1986 року робили усе можливе й неможливе для того, щоб урятувати майбутнє нашої країни та світу загалом.

Після того, як стихла урочиста тональність ювілейних привітань, Музей пропонує Вам поглянути на трагедію Чорнобиля через спогади Ігоря Володимировича Турчина – людини, яка брала безпосередню участь у ліквідації наслідків катастрофи влітку-восени 1986-го року, а також протягом багатьох років докладає зусиль для належного вшанування героїв Чорнобиля.