Майбутній літератор народився в містечку Полонне (Волинська губ., Російська імперія; нині – Хмельницька обл., Україна) в традиційній єврейській родині. Сім’я, в якій зростали семеро дітей, бідувала: батько служив меламедом (вчителем у єврейській школі), мати Хая вроздріб торгувала шматочками оселедця; допомагав тесть – кравець Шимшон-Бер. Але все одно родина не спроможна була купити одяг і взуття для всіх дітей – молодший Перець доношував за старшими. З восьми років він працював: співав у синагогальному хорі, служив конторником у позичковому товаристві. До десяти років Переца вчив батько, а також хлопчик із трьох років відвідував хедер. Утім, він рано залишив рідне містечко й подався на південь – відвідав Кишинів, Балту, Одесу. Під час подорожей перебивався випадковими заробітками – збирав виноград, давав уроки, співав тощо. Юнак пробував скласти екстерном курс гімназії в Одесі (зазнав невдачі, бо пізніше в анкетах вказував: «освіта – домашня»).
Під час Першої світової війни юнак був мобілізований в царську армію. Поранений, Перець опиняється у військовому шпиталі м. Катеринослав (нині м. Дніпро). На той час сюди вже перебралися його батьки. У 1917 р. в катеринославській їдишомовній газеті «Кемфер» («Борець») побачили світ перші вірші Маркіша. Написані тут твори – поема «Волинь», збірки віршів «Пороги», «Просто так», «Нічний грабіж» – поставили П. Маркіша в перший ряд єврейських літераторів. Він сміливо вводив неологізми, вражав влучністю несподіваних порівнянь і метафор. У Катеринославі юнак розпочав писати поему «Купа», присвячену єврейському погрому в м. Городищі на Черкащині. Тема була знайома Перецу не з чуток: він брав участь у катеринославському загоні єврейської самооборони, яким керував Менахем Мендл Шнеєрсон, майбутній Сьомий Любавицький ребе; товаришами по збройному захисту стали відомі російськомовні поети єврейського походження Михайло Епштейн (Голодний) і Михайло Шейнкман (Свєтлов).
Подорожня лихоманка й пошуки власного шляху в літературі приводять Переца у м. Варшаву (там він увійшов до експресіоністського мистецького гурту «Халястра» («Банда»)) і далі на захід – у Берлін, Париж Лондон, Рим. Всюди молодий літератор багато пише, публікується – значно рідше: відчайдушні спроби молодої єврейської поетичної «банди» наштовхуються на стіну байдужості та безгрошів’я.
Останні свої сподівання футуристи покладали на Палестину – пароплав із групою їдишомовних літераторів (серед них і герой нарису) прибув у м. Яффа в грудні 1923 р. Проте й там усе склалося не так, як гадалося. Ерец-Ісраель переживав гостру фазу боротьби за мовну єдність: прибульці з різних континентів мусили освоїти іврит. Їдиш сприймається як символ «старого» світу – єврейської покірності, безправ’я, погромів… Отже, писати на їдиш за таких умов було надто невдячною справою.
Незабаром П. Маркіш із більшістю однодумців повернулися в СРСР, де тривала коренізація, що толерувала розвиток літератури мовами національних меншин, у тому числі й мовою їдиш. У 1930-ті рр. коренізація була згорнута, втім, певний час лишалася можливість творити рідною мовою, звісно, в певних ідеологічних рамках. З цієї пори П. Маркіш опановує мистецтво компромісу з ідеологічною химерою. Його епічний стиль раптом призвичаївся до велеречивої комуністичної риторики, вивів письменника на передові рубежі літературного бомонду. Маркіш опановував різні літературні жанри, мали успіх його прозові й драматургічні твори. Серед книг довоєнного періоду найвідоміші – історико-побутові романи «Повсякчас» (1929), «Сам на сам» (1934), поеми «Брати» (1929–1941), «Єврейські танцівниці» (1940), збірки віршів «Заклеєні циферблати» (1929), «Земля батьків» (1938), п’єси «Земля» (1930), «Не журись» (1931), «Сім’я Овадіс» (1937), монографія «Міхоелс» (1939). П. Маркіш очолив Єврейську секцію Союзу письменників СРСР (1926 р.), вже після великого сталінського терору отримав орден Леніна (1939 р.), став кандидатом (1939 р.), а потім і членом (1942 р.) Компартії.
Далеко позаду лишилося злиденне дитинство; буремна юність, сповнена відчайдушних пошуків способів самовираження. Здавалося, все було віднайдено. От тільки соціальний контекст ставав усе менш прийнятний. Як і багатьом митцям тих часів, Перецю приходилося жити подвійним життям. За спогадами сучасників, П. Маркіш дбайливо зберігав батьківський сувій Тори, тфілін, які дісталися у спадок. Неприховано захоплювався героїчним минулим свого народу. Тож невипадково у 1930-ті рр. П. Маркіша час від часу звинувачували в проявах національної обмеженості.
У 1937 р. сталінські репресії вперше зачепили сім’ю Маркішів. Перець мав доньку від першого шлюбу; Лялю виховували мати з вітчимом. У 1937 р. мовознавець Борис Ткаченко (вітчим) був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» й страчений. Його дружина, перекладачка Зінаїда Йоффе, в очікуванні арешту, передала доньку рідному батькові, П. Маркішу; він забрав її з Києва в Москву, де на той час мешкала його родина – дружина Естер Маркіш та їхні сини, Симон та Давид.
*Доля доньки літератора зрештою склалася щасливо: Ольга Маркіш-Рапай після заслання в Красноярському краї, а пізніше в Північному Казахстані, яке вона відбувала як донька ворогів народу, закінчила Київський державний художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури) й стала скульпторкою. Працювала в галузі декоративної пластики, монументальної декоративної скульптури, архітектурної кераміки. У фондах нашого Музею зберігаються деякі керамічні твори Ольги Рапай-Маркіш. Влітку 1924 р. в Музеї експонувалася тимчасова виставка «Пощастило тобі, Чорне море…», присвячена літераторам єврейського походження, які жили й творили в м. Одеса. Керамічні панно «Дівчина» й «Парубок» О. Ольги Рапай-Маркіш були виставлені для публічного огляду й привернули увагу відвідувачів.
Під час німецько-радянської війни П. Маркіш перебував у діючій армії як воєнний кореспондент. У 1942 р. увійшов до складу президії Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). Організував редакцію радіопередач мовою їдиш, що були призначені для єврейських слухачів у США. У повоєнний час письменник наважувався на доволі ризиковані вчинки: він не приховував захоплення проголошенням Держави Ізраїль; 16 січня 1948 р. на панахиді пам’яті С. Міхоелса П. Маркіш виступив із віршем, в якому звинувачував владу у вбивстві митця.
У ніч на 28 січня 1949 р. П. Маркіш був заарештований як член президії ЄАК. Незабаром ліквідували єврейську секцію Спілки письменників СРСР. У травні 1952 р. розпочався процес над ЄАК. Обвинувачених привозили в будівлю Верховного Суду – там відбувалося засідання військового трибуналу. Вивчення матеріалів слідства (Див.: Неправедний суд. Последний сталинский расстрел. Стенограмма судебного процесса над членами ЕАК. М., 1994) приводить до сумних роздумів про недосконалу природу людини. Видатні митці, сильні особистості (Маркіш серед них) не в змозі протистояти машині терору: щосили намагаються «обілити» себе в очах слідства – довести власну «непричетність», бездоганну вірність комуністичним принципам, партії Леніна–Сталіна. (Звісно, все відбувається перевіреними на сотнях тисяч радянських людей методами ведення слідства). Коли арештантам на якийсь час дають спокій, вони відмовляються від попередніх свідчень. Далі – знов «інтенсивна» фаза слідства – все це триває протягом років. Тож саме під впливом допитів із застосуванням тортур П. Маркіш відмовився надалі писати мовою їдиш, визнав шкідливість всієї власної попередньої літературної творчості. Проте навіть це не зберегло йому життя. 12 серпня 1952 р. Перець Маркіш був розстріляний. Реабілітований у 1955 р.
В бібліотеці Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» ви можете ознайомитися з наступними виданнями творів Переця Маркіша:
1. Маркіш П. Наречений завірюхи: Вірші і поеми. Київ: Сфера, 2000. 228 с.
2. Маркиш П. Избранное: Стихотворения и поэмы. Москва: Советский писатель, 1957. 416 с.
3. Маркиш П. Избранные произведения в двух томах. Т. 1: Стихотворения. Москва: Художественная литература, 1960. 384 с.
4. Маркиш П. Избранные произведения в двух томах. Т. 2: Поэмы. Москва: Художественная литература, 1960. 320 с.