80 років тому 20 листопада 1945 р. розпочалися засідання Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі. На лаві підсудних у місцевому Палаці правосуддя опинилися 23 підсудних[1] – представників політичного і військового керівництва нацистської Німеччини, обвинувачених у небачених до цього злочинах проти людства. Сам процес, а також події навколо нього дотепер є предметом наукових досліджень, літературних і мистецьких творів. Рішення Трибуналу не лише не стали абсолютним моральним запобіжником, але й у подальшому використовуються як поле для інформаційних маніпуляцій. Тим не менше інтерес до подій 80-річної давнини не згасає. Буквально два тижні тому в українському кінопрокаті відбулася прем’єра художньої стрічки «Нюрнберг», головні ролі у якому виконали зірки сучасного кінематографу Рамі Малек (переможець премії «Оскар» 2019 р. у номінації «Найкращий актор», фільм «Богемна рапсодія»), Рассел Кроу («Гладіатор» («Оскар» 2001 р. у номінації «Найкращий актор»), «Ігри розуму» (2002 р.) та ін.), Майкл Шеннон (кіносага «Підпільна імперія» (2010-2014 рр.) та ін.). Фільм присвячений постаті Дугласа Макглашана Келлі (1912-1958), офіцера розвідки армії США та психіатру за фахом. Восени 1945 р. він належав до групи психологів, які проводили психіатричну експертизу підсудних.
Не бажаючи опинитись у ситуації «Не дивились, але зробили висновок», дозволимо собі припущення, що завдяки майстерності авторського складу й режисурі Джеймса Вандербільда («Зодіак» (2007 р.)) цьогорічний «Нюренберг» не виявиться провалом.
Хоча, нині безумовно важко сказати, чи опиниться стрічка у переліку номінантів на найпрестижніші кінематографічні відзнаки. При цьому варто пригадати, що художнє осмислення теми нюрнберзького правосуддя у кіно мало успішні прецеденти. У 1961 р. на екрани вийшла судова драма «Нюрнберзький процес» («Judgment at Nuremberg»), продюсером й режисером якої виступив знаний голлівудський режисер Стенлі Крамер (1913-2001). Уникаючи екскурсу в його надзвичайно багату на події біографію, зазначимо лише один факт: 40 фільмів, у створенні яких брав участь С. Крамер, були 80 раз номіновані на премію «Оскар» у різноманітних категоріях. Попри те, що сам режисер так і не здобув почесну відзнаку, 23 актори, які знімалися під його орудою, отримали почесну статуетку у свою колекцію.
«Нюрнберзький процес» виявися одним із найуспішніших кінопродуктів у творчій спадщині режисера і продюсера, адже стрічка була номінована в 11 категоріях премії «Оскар» та у підсумку здобула 2 відзнаки: «Найкращому актору» та «Найкращий сценарій». До речі, його автору – письменнику Еббі Манну (1927-2008) беззаперечно належить левова частина успіху, який здобув фільм.
«Нюрнберзький процес» (1961 р.) присвячений одному із так званих «малих» процесів над нацистськими злочинцями, які тривали у 1946-1949 рр. Дотепер вони продовжують залишатися у затінку «Великого Нюрнбергу».
Масштабна (хоча б, лише з точки зору тривалості фільму, яка сягала майже 3,5 годин) чорно-біла судова драма С. Крамера була присвячена «суду над суддями» – процесу над 16 німецькими юристами, який відбувся у тій же будівлі, що й «Великий Нюрнберг» у березні-грудні 1947 р.
Осердям обвинувачення проти представників нацистської системи юстиції під час реального процесу складали підготовка і санкціонування нацистської програми «расової чистоти» шляхом впровадження расового законодавства та участь у переслідування представників «нижчих рас»; санкціонування злочинів, які виконували інші і т.д. Загалом ці самі звинувачення лунають й у кінематографічній версії процесу. Проте це, а також те, що правосуддя здійснювала саме система юстиції США (а не Міжнародний трибунал), мабуть, одні з небагатьох елементів точного відтворення історичної дійсності. Загалом же, не варто розраховувати на абсолютне точне відтворення атмосфери судового процесу, який відбувався у нюрнберзькому Палаці правосуддя у 1947 р. Якщо ви любитель художньої документалістики – радимо не витрачати час. Твір С. Крамера не є класичною біографічною стрічкою, а радше фільмом, інспірованим реальними подіями. «Нюрнберзький процес» – не про відтворення події, а про постановку питань, що були актуальними для світу переможців і переможених по Другій світовій війні, а також почасти залишалися такими й за двадцять років після того.
Що первинне і значніше: буква чи дух закону? («Суддя не створює закони. Він їх виконує»). Чи несуть відповідальність громадяни за діяння власної держави, навіть, якщо вони не брали безпосередньо участь у них? Чи може власна необізнаність (чи небажання бути обізнаним) слугувати виправданням своїй байдужості до зла у майбутньому? Одна з героїнь фільму, роль якої, до речі, виконала неповторна Марлен Дітрих (1901-1992), на згадку про жахіття табору Дахау[2], розташованого у 1 годині поїздки потягом від Нюрнберга, відповідає заяложеною реплікою: «Ми нічого про це не знали. А, якби і знали? Що ми могли б зробити?».
Запитання, які раз-по-раз ставлять герої фільму адресовані не лише німецькому суспільству, але й тогочасному американському. Захисник підсудних Ганс Рольф (його роль виконав німецький актор Максимілан Шелл (1930-2004)) нагадує американському суду та суддям про ганебну практику примусової стерилізації, яка станом на 1929 р. була законодавчо схвалена у 24 штатах США. У них стерилізація застосовувалась не лише відносно людей із вадами фізичного чи ментального розвитку, але й цілеспрямовано відносно представників окремих груп населення (наприклад, корінних американців).
Переглядаючи фільм не можна не згадати й про контекст періоду, коли відбулася прем’єра «Нюрнберзького процесу». Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. у США загострюється питання расової рівності. У квітні-грудні 1961 р. у Єрусалимі триває процес над Адольфом Айхманом (1906-1962) – одним із організаторів та виконавців топ-рівня плану тотального геноциду євреїв Європи. А ще це час одного із піків напруження Холодної війни, коли повоєнний поділ Берліну у буквальному сенсі набуває фізичних форм сірого бетону сумнозвісного берлінського муру.
Останнє перегукувалося із подіями кінця 1940-х рр., коли СРСР вперше застосував метод блокади Берліна у протистоянні із колишніми союзниками. До речі, цей сюжет знайшов своє відображення у фільмі та сформулював перед його героями одну із моральних дилем: чи можна примиритися і прийняти Зло у минулому, якщо від факту прийняття залежить майбутнє? («Ми повинні забути, якщо хочемо жити далі…»). Чи варто категорично й безапеляційно засудити злочини нацизму, піддати осуду байдужість німецького суспільства до переслідування (у т.ч. й цілеспрямованого убивства) окремих груп людей, або ж доцільніше уникнути цього заради збереження лояльності західних німців. І взагалі чи може бути місце політичній доцільності після перегляду кінохроніки, яка закарбувала наслідки байдужості «звичайних людей», що їх побачили союзники навесні 1945 р., ступивши на терени німецьких концентраційних таборів.
Як і кожен справді вартісний твір «Нюрнберзький трибунал» оповідає не про події минулого чи те, що сталося з іншими людьми. Він змушує ставити запитання та одночасно роздумувати над відповідями самого глядача. Очевидно, що за умов сучасної війни росії проти України, для багатьох громадян нашої країни випробування Другої світової виглядають чимось далеким та майже фантастичним. Разом із цим, передивляючись фільм, розумієш наскільки актуальними залишаються ті дилеми, які були вкладені у репліки його головних героїв, у тому числі й про справедливість в ім’я пам’яті жертв чи замовчування заради примирення. Ілюзорне примирення, без глибокого усвідомлення природи Зла та власної відповідальності за його поширення, уможливлює компроміси із Злом знову, і знову та, врешті, робить його повторення невідворотнім.
[1] 29 серпня 1945 р. було опубліковано список нацистських посадовців, що мали предстати перед Трибуналом. Він містив 24 прізвища, у т.ч. й Мартина Бормана голови партійної канцелярії НСДАП, якого планували судити заочно.
[2] Дахау – перший концентраційний табір, створений наприкінці березня 1933 р. фактично одразу після приходу нацистів до влади у Німеччині. У подальшому табір також виконував роль своєрідного навчального центру для підготовки адміністративних й виконавчих кадрів для інших концентраційних таборів у Німеччині та на окупованих територіях.