«Чорне молоко світанку ми п’ємо його ввечері
ми п’ємо його вдень і зранку ми п’ємо серед ночі
ми п’ємо і п’ємо
ми копаємо яму в повітрі там не тісно лежати
В домі живе чоловік він зі зміями бавиться й пише
він у сутінках пише в Німеччину волосся твоє золоте Маргарито…»
З «Фуги смерті» П. Целана, переклад С. Жадана.
Народжений у м. Чернівці, що тоді перебувало в Румунському королівстві, Пауль Анчель (справжнє ім’я) походив із небагатої єврейської родини. Батько Лео Анчель торгував деревиною; мати Фріці присвятила себе сім’ї. Вона дуже любила читати й прищепила синові любов до літератури. В родині Анчелів, асимільованих євреїв, говорили німецькою. Пауль здобув гарну освіту: в Державному ліцеї ім. Великого воєводи Міхая були всі можливості для розвитку яскравих мовних та літературних здібностей хлопця. Втім, за наполяганням батьків, Пауль у 1938 р. поїхав у м. Тур (Франція) вивчати медицину.Початок Другої світової війни юнак зустрів на канікулах у рідних Чернівцях. Не маючи змоги повернутися в м. Тур, він став слухачем курсу романської філології в Чернівецькому університеті; одночасно працював перекладачем. Радянська окупація краю мотивувала його до вивчення ще однієї мови – російської. Німецько-румунське вторгнення (липень 1941 р.) принесло найболючіше потрясіння, від якого поет не оговтався до кінця життя. Родина Анчелів потрапила до єврейського гетто; пізніше батьків вивезли в один із концтаборів Трансністрії, звідки вони вже не повернулися: батько помер в таборі від тифу, маму розстріляли як непрацездатну («Моя мати сивини не знала…» – через роки озветься щемливими рядками П. Целан, який буде винуватити себе в смерті батьків). Сам Пауль з гетто потрапив в один із румунських примусових трудових таборів, де він у жахливих умовах працював на будівництві та ремонті доріг. Потрясіння від пережитого було настільки сильним, що навіть якась деталь, що натякала на Голокост, скажімо, жовтий колір, – протягом всього життя поета негайно викликали в нього відразу (адже окупанти змушували євреїв нашивати на одяг жовті шестикутні зірки).Осиротілий поет вже в 1945 р. напише «Фугу смерті» – найзначніший у світовій літературі віршований твір про Голокост, у якому частково закладено відповідь на запитання німецького філософа Теодора Адорно: чи можлива поезія після Освенциму. П. Целан дав геніальний поетичний зразок, який подає образи виконавця Голокосту (блакитноокий нацист, закоханий у золотокосу Маргариту) і жертв, які перед тим, як прийняти смерть і спалення в крематорії, змушені співати й танцювати…Повторна радянізація рідного краю спонукала поета у 1947 р. таємно перетнути кордон і відновити власне румунське громадянство. Він блукав європейськими столицями; спочатку зупинився в Бухаресті. Тут Пауль Анчель поміняв місцями склади прізвища і став Целаном. Далі вирушив у Відень, де зустрів запаморочливе й фатальне кохання – юна Інґеборґ Бахман, дівчина з родини колишнього члена нацистської партії, як писала докторську дисертацію про філософію Мартіна Гайдеґґера, який, принаймні в 1930-ті рр., поділяв ідеї антисемітизму й також був членом НСДАП. Різниці походження, світогляду приголомшували, але тяжіння перемагало. Інґеборґ, значною мірою завдяки Целану, відкрила та розвинула в собі літературну обдарованість і пізніше стала відомою письменницею. Тож роман довжиною в ціле життя (почуття часом притлумлювались, часом спалахували з новою силою) став значним випробуванням для обох.В Австрії П. Целан опублікував першу збірку віршів «Пісок з урн». Утім, поет у 1948 р. вирушив у Париж і вже назавжди там оселився. Спочатку він завершив університетський курс – в Сорбонні Пауль вивчав мовознавство й германістику. А далі на нього чекала блискуча кар’єра літератора, пристойний рівень матеріального достатку, родинне життя (у 1952 р. П. Целан одружився з французькою художницею Жизель де Лестранж). Одна по одній виходили поетичні збірки: «Мак і пам’ять», «Від порога до порога», «Мовні ґрати», «Нічийна троянда» та ін. У 1960 р. П. Целан отримав премію Георга Бюхнера – найпрестижнішу літературну нагороду Німецької академії мови та літератури; у 1966 р. був номінований на Нобелівську премію, проте здобути її поетові не вдалося.П. Целан знав вісім іноземних мов, звісно, включно з французькою, що нею роками спілкувався в паризькому середовищі. Але оригінальні вірші (не переклади) він творив тільки німецькою. На пропозиції спробувати писати французькою, поет відповідав, що мають сенс лише вірші, написані рідною мовою, інакше вони перетворюються на блюзнірство. Своєю рідною мовою, навіть після жахів нацистського терору, П. Целан вважав німецьку, мову втрачених батьків і свого дитинства.Тягар пережитого в юності апокаліптичного жаху не відпускав – з роками біль навіть загострювався. У 1960-ті рр. час від часу Пауль став лікуватися в психіатричній клініці. В перші роки захворювання він повертався зі стаціонару додому, до дружини й сина. Втім, після того, як чоловік зчинив замах на життя Жизель, подружжя розлучилося. Виснажений поет лишився на самоті. В останні роки життя П. Целан декілька разів відвідував рідне місто, шукав контакти давніх друзів з Буковини. «Мій Чернівецький меридіан», – з ностальгією згадував поет батьківщину.
Ймовірно, саме незагоєна рана Голокосту лежала в основі душевного розладу поета й стала причиною його передчасної смерті. Пізнього вечора 20 квітня 1970 р. з мосту Мірабо в Парижі він стрибнув у Сену. Прибула поліція – відразу почали розшук. Аквалангістам вдалося виловити тіло П. Целана через 10 днів. Поет похований на цвинтарі Тьє одного з Паризьких передмість, неподалік від аеропорту Орлі.