Львівське гетто – найбільше на окупованих територіях СРСР, третє за величиною у Європі після Варшавського та Лодзького. Проіснувало з листопада 1941 р. по червень 1943 р.
Гетто було створено за наказом генерал-майора поліції СС дистрикту «Галичина» Фріца Кацмана від 06.11.1941 р. Організація спеціальної єврейської дільниці у Львові була закріплена постановою губернатора дистрикту Ганса Франка від 08.11.1941 р. Місцем розташування гетто було обрано найбідніший район міста: воно займало територію ділянок Замарстинова та Клепарова, відокремлену з півдня залізничним насипом, зі сходу – вулицею Замарстинівською, із заходу – вулицею Варшавською, з півночі – берегом р. Полтва. Українці та поляки, які мешкали на цій території, повинні були виселитися в інші частини міста.
На той час у Львові проживали близько 150 000 євреїв, серед них 110 000 – корінні мешканці, а 40 000 – біженці з окупованої нацистами Польщі. Виділений під гетто район був найменш пристосований для життя. З 16 листопада до 14 грудня 1941 р. окупаційна влада переселила до гетто понад 136 000 євреїв. Його територія була ізольована від міста парканом і колючим дротом. Таким чином єврейську громаду було відокремлено від інших містян.
Для в’язнів гетто створювалися нестерпні умови життя: критично бракувало води, продуктів харчування, не вистачало житла. На кожну людину виділялося по три квадратних метри площі (пізніше обмежили двома); коридор і кухня рахувалися як житлова площа. Тож у двокімнатній квартирі могли жити 24–26 осіб. Внаслідок скупченості та відсутності медичного забезпечення поширювалися епідемії. Перебираючись у гетто, євреї мали скласти список усіх предметів у власному помешканні. Більш заможні намагались приховати гроші й коштовності, які потім вимінювали на їжу.
Привілейованими мешканцями гетто вважалися спеціалісти у певних галузях – техніки, ремесла та медицини, робітники підприємств, а також члени юденрату («єврейської ради» – адміністративного органу самоврядування в гетто). Вони були поселені на окремій ділянці. Їм видавали спеціальне посвідчення для пересування територією Львова.
Усе працездатне населення гетто виконувало трудову повинність у Янівському концтаборі, а непрацездатних, т. зв. «зайвих», нацисти систематично знищували. «Зайві» – діти й люди похилого віку – були найбільш безправними жителями гетто. Проте діти часто допомагали дорослим: малюки могли непомітно переходити на вільну сторону міста та розшукувати харчі; підлітки були зв’язковими, доставляли в гетто повідомлення і зброю. Тож багато родин намагалися переховувати «старих і малих» за фальшивими стінами, у підвалах та на горищах будинків. Але такі заходи не завжди врятовували від облав, які систематично влаштовували нацисти, що мали на меті знищення «зайвих».
З часом жителів гетто ставало все менше – «зайвими» вважалися всі, зокрема висококваліфіковані спеціалісти та члени юденрату. Євреїв відправляли в табори смерті, деяких розстрілювали на околицях міста. 16 червня 1943 р. гетто було ліквідовано. Після цього нацисти проголосили Львів звільненим від євреїв – «Judenfrei».
Загалом за два роки нацистської окупації у Львівському гетто утримувалось приблизно 138 700 євреїв. Протягом цього періоду в гетто та Янівському концтаборі загинуло понад 250 000 людей. За різними даними, Голокост у Львові пережили близько 300 осіб. Це ті євреї, які змогли сховатись, зокрема, у підвалах зруйнованих будинків та у каналізаційній мережі вздовж р. Полтва.