Майбутній поет народився у м. Голосків Подільської губернії (Російська імперія, нині Україна, Хмельницька обл.) у єврейській родині. Батько працював палітурником і мандрівним учителем; багатодітна родина ледь зводила кінці з кінцями. Катастрофа настала, коли батько, а згодом і мама померли від сухот. Старші діти змушені були шукати заробітку: один із братів Лейби став муляром, інший – вантажником, дві сестри влаштувалися на працю кравчинями, третя – вчителькою. Доля не була прихильною до дітей, які рано залишилися сиротами: усі брати й сестри Лейби в юному віці померли від сухот. Хлопцем опікувалася бабуся. «З десяти років я себе утримував», – напише пізніше поет в автобіографії, – «працював на олійному заводі, муляром, носієм у торговця сирими шкірами, закрійником і заготівельником майстерень, блукав різними містами України разом із такими самими виснаженими хлопчаками-безхатченками». Про відвідування Лейбою школи не було й мови («Злидні, тяжка праця в різних господарів у різних містечках були моєю школою», – зазначив поет у листі до приятеля, дитячого письменника К. Чуковського). Проте Лейб, як кмітлива дитина, самотужки навчився читати й писати, а ще раніше – складати вірші. Саме ця його здатність виділяла хлопця з оточення, сприяла збереженню віри в себе й власне майбутнє. В одному з небагатьох прозових творів – автобіографічній повісті «Лям і Петрик» – літератор розповів про поневіряння хлопців-товаришів – єврея та українця, які, попри злиденну безпросвітність буття, не втратили життєлюбність.
Революційні події Лейба сприйняв позитивно – відповідно до становища людини, якій нема чого втрачати в соціальній повені. Юнак щиро вірив у нові горизонти; в автобіографії він підкреслював, що саме революція його «вирвала з безпросвітності» й «поставила на ноги». У м. Умань (нині Черкаська обл.) Лейба познайомився з єврейським письменником Давидом Бергельсоном, який увів талановитого юнака в коло літераторів, котрі творили мовою їдиш. В Умані Лейба також познайомився з майбутньою дружиною Бертою.
У 1917 р. молода родина оселилася в Києві. Уже перша публікація віршів Л. Квітка у збірці «Ейнгс» («Рідне») зробила молодого поета відомим. Разом із Давидом Гофштейном і Перецем Маркішем Лейба Квітко став одним із провідних майстрів «київської групи» їдишомовних літераторів. Молоді творчі люди дихали майбутнім і без печалі прощалися зі всім, що їм тоді здавалося архаїчним. Вірші Л. Квітка приваблювали колоритною мовою, поетичним новаторством, добрим гумором. Перекладачами його поезій з їдишу на українську стали Н. Забіла, І. Кулик, , В. Сосюра, П. Тичина, Р. Троянкер.
У 1921 р. Л. Квітко виїхав за кордон у м. Берлін, що став центром бурхливої діяльності єврейських видавництв. Там у молодого літератора була можливість публікуватися в радянській і західній періодиці. Деякий час він прожив у м. Гамбург, де вступив у Комуністичну партію Німеччини; у 1923 р. повернувся в СРСР.
У Союзі на нього чекала слава поета, який писав про дітей і для дітей. Саме у цій сфері найяскравіше розкрився талант Л. Квітка. До того ж ця ніша начебто могла надійно вберегти від політичних переслідувань. Проте шлях поета не був простим. Низкою їдких сатиричних віршів Лейба відізвався на диктат Євсекцій (організацій, створених для залучення євреїв до комуністичного будівництва). Справжню зневагу Л. Квітка викликали діячі, які працювали на швидку асиміляцію радянських євреїв. «Смердючим птахом Мой Лі» затаврував поет головного редактора їдишомовної газети «Дер емес» Мойсея Літвакова. Реакція не забарилася: Лейба був звинувачений у «правому ухилі» й тому виключений із літературного процесу. Деякий час Л. Квітко працював на Харківському тракторному заводі. На публікацію книжок було накладено заборону.
Проте вже набута популярність сприяла поверненню поета до професійної літературної діяльності. На його віршах виросло кілька поколінь дітлахів. Коли ж він потрапляв у політичну немилість, нерідко авторство віршів Л. Квітка приписували перекладачам – А. Барто, С. Маршаку, С. Міхалкову… Так діти та їхні батьки відчужувалися від справжнього творця улюблених віршів «Анна-Ванна, наш отряд хочет видеть поросят…», «Слыхали вы про кисоньку про милую мою…», про невдаху Лемеле й Клима Ворошилова…
Під час Другої світової війни Л. Квітко виїхав до м. Куйбишев (нині Самара, РФ) для роботи в Єврейському антифашистському комітеті. Ця організація зібрала колосальні кошти серед багатих євреїв США та Західної Європи на озброєння радянської армії. Утім, після перемоги Сталін безпідставно оголосив ЄАК реакційним сіоністським органом. 23 січня 1949 р. Л. Квітко був заарештований. Його звинуватили в тому, що він нібито встановив зв’язок з американським резидентом Гольдбергом, якого інформував про стан справ у письменницькому середовищі СРСР. Також поетові згадали про його від’їзд у Німеччину (цілком легальний на початку 1920-х рр.). На суді Л. Квітко визнав свою помилку(?!): мовляв, віршував мовою їдиш, чим гальмував асиміляцію євреїв у сім’ї народів СРСР. Таким чином, йому довелося погодитися з тим, що творчість рідною мовою є проявом «буржуазного націоналізму». Сподівання на розквіт рідної культури завершилися крахом.
Зроблені на суді визнання не вберегли життя. 18 квітня 1952 р. Воєнна колегія Верховного суду СРСР звинуватила Л. Квітка у зраді батьківщини. Поета розстріляли 12 серпня 1952 р. Реабілітований після смерті Сталіна 22 листопада 1955 р.
***
У 2017–2018 рр. до нашого Музею з курсом лекцій «Євреї та українці: тисячоліття співіснування» двічі приїздив професор єврейської історії Йоханан Петровський-Штерн (Північно-Західний університет, Чикаго, США). Заняття були інтерактивні, використовували авторську збірку витягів із джерел. Саме ці матеріали нещодавно потрапили мені до рук, коли розбирала паперові стоси на етажерці. Відкрила на сторінці з віршем Л. Квітка про поросят (на їдиш – «Хазерлех»). І згадалося, як обговорення цього начебто простенького, відомого з раннього дитинства твору спровокувало доволі глибоку дискусію про єврейські колгоспи, коренізацію, що привела частину євреїв до української культури. Ще тоді подумалося, що радянські євреї та українці були об’єднані щиросердною довірливістю щодо перспектив своїх народів під більшовицьким прапором. Постать Л. Квітка, трагічна доля поета є знаковою ілюстрацією примарності подібних сподівань.
В бібліотеці нашого Музею ви можете ознайомитися з наступними публікаціями про Л. Квітка: