До Другої світової війни Варшава була головним центром єврейського життя та культури в Польщі. У 1939 р. єврейське населення міста налічувало 368 394 осіб та становило 29,1% від загального населення міста. Варшавська єврейська громада була найбільшою не лише у Польщі, а й у всій Європі. Своєю чисельністю вона поступалася лише Нью-Йорку.
Після нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. Варшава зазнала руйнівних повітряних атак і артилерійських обстрілів. 28 вересня 1939 р. німецькі війська захопили місто. Внаслідок депортацій з окупованих територій Польщі, проведених нацистами з листопада 1939 р. по жовтень 1940 р., кількість єврейської громади збільшилася приблизно на 90 тис. осіб.
Переслідування єврейського населення почалися відразу після вступу німецької армії в місто. Першими проявами цього були знущання, побиття; євреям прилюдно стригли бороди, запрягали у вози, змушували до виконання гімнастичних вправ. Далі, за декретами нацистів, були введені економічні, соціальні та культурні обмеження єврейської громади. Євреї віком від 10 років були зобов’язані носити на правому передпліччі пов’язку з Зіркою Давида. У січні 1940 р. синагоги були закриті, а колективні молитви в приватних будинках заборонені. У цьому ж місяці євреям було заборонено відвідувати публічні бібліотеки, користування залізницею, а в лютому підприємці отримали наказ звільнити своїх єврейських робітників. Євреї також були виключені з системи соціального забезпечення.
4 жовтня 1939 р. нацистська влада заснувала у Варшаві Єврейську раду (юденрат). Першим головою Ради, яка складалася з 24 радників, став Адам Черняков. А вже у січні 1940 р. у «дистрикті Варшава» (у складі Генерал-Губернаторства) було створено Відділ переселення (Umsiedlung ), який очолив СА-штандартенфюрер Вальдемар Шен. Цей відділ координував діяльність, пов’язану зі створенням гетто. Було вирішено створити закритий район у північно-західній частині центру міста, який з ХІХ ст. був переважно населений євреями. Процес ізоляції цієї частини Варшави через загрозу нібито епідемії почався взимку 1939–1940 рр., коли на прикордонних вулицях району були розміщені дошки з написами польською та німецькою мовами, які застерігали від перебування в цих населених пунктах євреїв через ризик захворювання на тиф. Навесні 1940 р. нацистами прийнято рішення побудувати стіни навколо «зони епідемії», населеної переважно євреями, які мали служити захистом для мешканців решти міста.
2 жовтня 1940 р. німецька влада видала указ, що вимагав від усіх єврейських жителів Варшави переселитися до спеціально визначеної зони. У листопаді 1940 р. окупаційна адміністрація фізично відгородила цю зону стіною заввишки понад 3 м, з колючим дротом нагорі, а також встановила сувору охорону, щоб запобігти будь-яким контактам з рештою міста. Населення гетто, до якого примусово переселяли євреїв із сусідніх міст, становило понад 400 тис. осіб. Німецька влада змусила мешканців гетто жити на площі 3,4 км2, в середньому по 7,2 особи на кімнату.
Продовольчі пайки, які окупанти видавали в гетто, були недостатніми для підтримання життя. У другій половині 1941 р. продовольча норма для євреїв дорівнювала лише 184 кілокалорій. Велика частина жителів страждала від недоїдання. З 1940 р. до середини 1942 р. від голоду та хвороб померли 83 тис. осіб. Широко розповсюджена контрабанда їжі та ліків до гетто доповнювала мізерні офіційні пайки та дещо стримувала зростання смертності.
Частина мешканців була зайнята на німецькому виробництві. Так, на швейних підприємствах Вальтера Теббенса працювало близько 18 тис. євреїв. Робочий день тривав 12 годин без вихідних та свят. Зі 110 тис. робітників гетто постійна робота була лише у 27 тис.
У результаті масштабної акції по переміщенню, що тривала з 22 липня до 21 вересня 1942 р., близько 75 % мешканців гетто були депортовані та вбиті в таборі смерті Треблінка. Менш ніж за рік, 19 квітня 1943 р., нацисти почали остаточну ліквідацію «Єврейського житлового району у Варшаві» (саме так за офіційними німецькими документами називалось Варшавське гетто). Тоді почалося повстання, що тривало чотири тижні. Під час повстання у Варшавському гетто у результаті боїв, страт і внаслідок пожеж загинуло 13 тис. євреїв, ще 7 тис. було відправлено до Треблінки. Близько 36 тис. євреїв вивезли до інших концтаборів, зокрема, в Аушвіц та Майданек. Невдовзі на території гетто німці здійснили масові страти мешканців Варшави – польських політв’язнів та членів єврейської громади .
Загальна кількість жертв Варшавського гетто склала приблизно 400 тис. осіб, з яких близько 92 тис. померли у Варшаві, головним чином від голоду і хвороб, а близько 300 тис. в таборі смерті Треблінка та під час двох акцій переміщення.