Російсько-українська війна поставила кожну українську родину перед тяжким вибором: залишатися в рідному місті чи перебиратися за кордон або у безпечніші вітчизняні регіони? І наступні питання – як збалансувати інтереси всіх членів сім’ї? Чи довго доведеться жити на новому місці? За яких обставин є сенс повертатися додому?
Влітку 1941 р. жителі Радянської України стояли перед схожими викликами. Звісно, громадяни тоталітарного суспільства були більш обмежені у праві вибору стратегії власної поведінки – проблеми вирішувала або імітувала їх вирішення держава. Як була організована евакуація радянських людей, на які ризики наражалися переміщені особи, що треба було покласти в евакуаційну валізу – про все це йшлося у занятті наукової співробітниці Музею, д-рки Олени Іщенко.
Особливу увагу лекторка звернула на евакуацію єврейських родин: хто з євреїв мав право на отримання документів на евакуацію, чому не було організовано переїзд євреїв вглиб країни – адже Москва володіла інформацією про антисемітську політику нацистської Німеччини, але не поінформувала своїх громадян про загрозу. Тому багато хто з євреїв (особливо середнього та старшого віку) повною мірою не уявляв усієї небезпеки, яка чатувала в разі пасивного очікування й сподівань на повторення тихої кайзерівської окупації, на прихід «цивілізованих німців». О. Іщенко зупинилася на кількох історіях, записаних співробітниками Музею і опублікованих у збірках спогадів «Відродження пам’яті: спогади свідків і жертв Голокосту». Прозвучали і свідчення про дитинство, проведене в евакуації, від слухачів Лекторію – Людмили Лисенко, Рахілі Дубницької, Фаїни Гайдук, Лариси Карпенко, Жанни Архіпової. Вони розповіли, як разом із матерями пережили воєнне лихоліття у неймовірно важких побутових умовах, без належного харчування, одягу, медичної допомоги. Так формувалась здатність цілого покоління до максимального самообмеження, побутова невибагливість, звичка допомагати ближнім і щиро радіти кожній дрібниці. Всі присутні погодились із тим, що евакуація була найбільш успішною життєвою стратегією радянських євреїв. Адже майже усі, хто залишилися на окупованих територіях, були знищені в перші місяці нацистського панування.