30 червня 1941 р. – німецькі війська увійшли у Львів, розпочалися криваві розправи з євреями в десятках міст і містечок на західноукраїнських (Львів, Борислав, Дрогобич, Золочів, Самбір, Стрий, Тернопіль, Зборів, Гримайлів, Скалат, Станіславів (нині – Івано-Франківськ) та ін.) та тогочасних західнобілоруських (Єдвабне, Вонсош, Радзилів, Щучин (нині Республіка Польща) та ін.) землях.
На початку німецько-радянської війни нацисти стрімко опановували території, нещодавно (1939 р.) окуповані колишнім союзником (СРСР). Червона армія відступала хаотично, тож радянські владні структури не мали можливості організувати евакуацію. Прокотилася хвиля розстрілів у тюрмах: без судового рішення знищувалися тисячі ув’язнених, аби не залишати потенційно небезпечний «елемент» ворогу. Ці акції стануть пусковим механізмом трагедії у більшості погромів, що сталися влітку 1941 р.
Адже попри відмінності драматургії кожної із трагедій, всі вони спалахували здебільшого за схожим сценарієм. Скажімо, у Львові 30 червня були знайдені трупи розстріляних в’язнів одразу в трьох тюрмах: на вул. Лонцького, на вул. Замарстинівській, в тюрмі «Бригідки». Дві останні розташовувались неподалік від єврейського кварталу. Німці запрошували родичів в’язнів на процедуру розпізнання трупів, а єврейських чоловіків змушували з’явитися на проведення «тюремних робіт». Від них вимагали діставати з підвалів замордованих катами НКВС тіла та складати їх на подвір’я, аби родичі ідентифікували загиблих, а містяни на власні очі могли переконатись у злочинах комуністичного режиму.
У такий спосіб намагалися наповнити реальним змістом маніпулятивний нацистський міф про «юдобільшовизм» та «жидокомуну», що міцно пов’язував євреїв і комуністів. Нацистська пропаганда таврувала євреїв як більшовицьких агентів, винуватців «червоного терору», потенційних заколотників, які щосили будуть ставити палки в колеса розбудові «нової Європи». Лунали заклики до хрестового походу проти «жидо-більшовицького варварства». Звісно, ніхто не надавав «охочим» списку прізвищ НКВС, радянських адміністративних установ. Бо серед них переважали не єврейські, а слов’янські імена відряджених з глибинних регіонів СРСР.
Літня спека… Сморід понівечених тіл… Відчуття безпорадності, розгубленості… Інтуїтивний пошук винних, або хоча б тих, на кому можна відігратися… Хтось повинен був понести відповідальність за злочин. І цей «хтось» був поруч – євреї, які розбирали трупні завали, начебто визнаючи тим самим власну провину. Більшість тих, хто стали свідками шокуючої процедури, вже після полудня доєдналися до єврейського погрому. Мали значення й прадавні релігійні та етнічні упередження місцевого населення.
Отже, розпалена ненависть, вміло згенерована агресія вихлюпнулися у несамовите насильство на вулицях. Діяла збурена юрба – весела, гомінка, вигадлива. Серед тих, хто знущався з євреїв, було багато молоді, навіть діти мавпували дорослих. Почувши німецьке розпорядження «використати фізичну працю євреїв», городяни вдалися до дикунських витівок. Вони заходилися примушувати євреїв чистити вулиці, навколішках ремонтувати бруківку. Втім, все робилося так, ніби кінцевий результат роботи нікого не цікавив, а от процес приниження інших явно приносив задоволення. Тож і вимоги юрби часто носили розважальний характер: інтелігентним представникам вільних професій пропонували почистити вулицю зубною щіткою, зібрати кінський гній у власний капелюх тощо.
На знак звільнення від більшовицької диктатури тривала стихійна декомунізація міських просторів: руйнувались радянські пам’ятники, зривались плакати із зображеннями осоружних комуністичних вождів. Від євреїв вимагали вигукувати антирадянські гасла. Проте всі ці дії, означені канадським істориком Д.-П. Химкою як «карнавал», отримали й значно більш брутальний вимір, коли в натовпі з’явились молодики з палицями, а інші почали зривати одяг із єврейських жінок… Звісно, активізувались вигодонабувачі – дрібні грабіжники, які сподівались скористатись майном замордованих єврейських сусідів і були вельми зацікавлені, щоб ті не повернулись додому.
Подальші наслідки не зводились вже до моральних травм, – під загрозою опинилось життя кожного єврея. Відбирала його не розперезана юрба, а вояки зі зброєю. У Львові масові розстріли євреїв здійснювалися німцями на тюремних подвір’ях. Фінал трагедії ми не знайдемо у відзнятій ними детальній фотохроніці Львівського погрому. Бо масові страти неприйнятні для фоторепортажу. А от варварський «слов’янський шабаш» на вулицях зафіксований німецькими камерами в усіх шокуючих подробицях.
Не можемо не висловити усвідомлення українського чинника в організації погрому. Так, мусимо визнати: не тільки «міське шумовиння» різного етнічного походження, а й щойно сформована Українська допоміжна поліція (Ukrainische Hilfsplizei), разом із регулярними частинами німецького війська (Wehrmacht) та спеціальними винищувальними загонами (Einsatzgruppe), німецькою поліцією (місцевою – SIPO і таємною – ORPO) брала участь в організації погромницьких дій у Львові, а подекуди й і в інших містах. Українські націоналісти, сповідуючи ідею моноетнічної незалежної держави, саме в нацистах на той час вбачали своїх природних союзників – тож через насильство над євреями доводили серйозність союзницьких намірів. Ілюзії швидко розвіялись – німці не визнали Української держави, а її лідерів арештували й відправили до концтабору Заксенгаузен. Тема злочинів на німецькій службі стала головною в радянській пропаганді, спрямованій проти українських націоналістів, одним із найпопулярніших аргументів виправдання жорстокого придушення антирадянського спротиву в Західній Україні повоєнних часів. Співвідношення відповідальності за єврейські погроми німців/українців, німців/поляків продовжує залишатися у фокусі історіографії й публічних дискусій.
Публікації, що в найбільшій мірі вплинули на авторську позицію щодо розглянутого сюжету:
*Грицак Я. Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни // Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. Київ: Критика, 2004.
*Гросс Ян Томаш Соседи. Істория уничтожения єврейского местечка. Москва: Текст, 2002.
*Himka John-Paul The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd. Canadian Slavonic Papers / Revue canadienne des slavistes. 2011.№ 53.
*Струве Кай Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв. Літо 1941 року в Західній Україні. К.: Дух і Літера», 2022.