15 червня Україна відзначатиме День батька. У нашій країні це свято не є настільки популярним, як, наприклад, Міжнародний жіночий день чи відносно молодший (у сенсі включення до українського меморіального календаря) – День матері. Утім, вже вшосте у третю неділю червня ми згадуємо про наших Батьків – тих, завдяки кому ми з’явилися на світ і тих, хто є прикладом для наслідування, уособленням піклування та любові. Навіть тоді, коли їх немає поруч із нами.

Цього дня ми хотіли б поділитися із Вами спогадами про Батька від трьох людей, чиє дитинство припало на першу половину ХХ ст. Усі троє – єврейські діти. Двоє – втратили батьків ще у достатньо ранньому віці – на початку нацистської окупації улітку 1941 р. під час сумнозвісного Львівського погрому. Батько третього пройшов фронтовими дорогами німецько-радянську війну та до кінця життя зберіг пам'ять і біль про втрату побратимів, про загиблих від нацистських катів рідних та передав ці почуття своїм дітям.

Усіх героїв цього допису єднає надзвичайна любов до Батька та одночасно глибоке переживання тих випробувань, які випали на долю найдорожчої людини.

Історія перша. Яніна Гешелес

«…йди відважно і ніколи не плач, плач – то приниження в нещасті й у щасті»

Яніна Гешелес (1931-2022) народилася у Львові у сім’ї Генрика Гешелеса (1886-1941), журналіста. літературного критика, засновника і редактора польськомовної єврейської газети «Хвиля», активного діяча сіоністського руху.

Г. Гешелес був убитий 1 липня 1941 р. під час Львівського погрому на самому початку нацистської окупації. Мешканці Львова тільки-но почали усвідомлювати масштаби попереднього злочину, вчиненого радянським режимом: масового і цинічного вбивства людей, які перебували у в’язницях міста та регіону. На тлі стрімкого наступу нещодавнього союзника більшовицька каральна система навіть не розглядала можливість евакуації ув’язнених. Вбивство, що почасти вчинялося у максимально жорстокий спосіб,  – виявилось єдиним прийнятним для радянської влади варіантом вирішення «проблеми».

Відкриття страшної реальності, укупі із дбайливо розставленими нацистами пропагандистськими акцентами про зловісну постать «єврея-комуніста», які впали на ґрунт ще довоєнного антисемітизму, дали свої швидкі і трагічні плоди. Вже від 30 червня 1941 р. місто охоплює антиєврейський погром, найактивнішу участь в якому беруть передусім самі мешканці міста – українці, поляки, росіяни та ін. Жертвами побиття, різноманітних форм публічного приниження, пограбувань стали тисячі євреїв Львова. Одним з тих, для кого перший липневий день став останнім був батько 10-річної Яніни (Янки) Гешелес[1]:

«Татусь велів мені одягнутися, і ми пішли оглядати Львів після бомбардування. Місто змінилося до невпізнання. На брамах кам'яниць майоріли жовто-сині прапори. Жалюзі крамниць розбиті, крамниці пограбовані. Дорогою їхали уквітчані авто і мотоцикли. Ми перетнули місто. На вул. Баторія,[2] 1 ми затрималися у татусевого колеги Адольфа Ротфельда. То було в «управдомє». Пан Ротфельд був керівником. Татусь почав із ним сваритися, щоб той спалив усі книги, і таким чином ускладнив німцям пошук, хто має радіо. Суперечка завершилася тим, що п. Ротфельд мусив піти віднести своє радіо, а татусь пішов на збори у справі кагалу до рабина Левіна. Пан Ротфельд радив татусеві, щоб він туди не ходив. Татусь ішов зі мною, а п. Ротфельд тягнув зі службовцем радіо. На вулицях було повно українців із палицями, із залізяччям у руках, а здалеку чутно було крики. На розі Легіонів[3] татусь зустрів одну знайому, затримався з нею, а п. Ротфельд пішов далі. За мить службовець, який ішов разом із паном Ротфельдом, повернувся, сказав татусеві кілька слів німецькою, татусь повернув, ми пішли вул. Сикстуською[4]. Я зауважила розгубленість на обличчі в татуся, запитала, чому він розгубився, але він не схотів мені відповісти.

Перед поштою стояли люди з лопатами, й українці їх били і кричали: „Юде! Юде!“. Татусь знову повернув, і на вул. Міцкевича[5] зайшов до колеги, д-ра Йоллеса. Вони посадили мене у фотель, дали мені цукерок і книжок, а самі сіли в кутку, тихо розмовляючи. Мене дуже дивувала ота таємничість. Крізь вікно долинали крики. Раптом татусь схопився, поглянув на годинник і вийшов разом зі мною. У брамі стояла п. Нюня Бляуштайн, вона кинулася до татуся, щоб він повернувся, і сказала, що її зачепили українці, і вона сказала їм, що повертається з церкви, то її відпустили. Татко мене поцілував і сказав: „Яню, тобі вже 10 років, і ти мусиш бути самостійною. Не зважай на знайомих, будь завжди відважною“. Він поцілував мене і хотів попрощатися. Я почала щось розуміти і скривила уста до плачу, але татусь сказав: „Якщо ти мене любиш, то йди відважно і ніколи не плач, плач – то приниження в нещасті й у щасті. Йди тепер додому, а мене облиш“.

Я востаннє поцілувала татуся і вийшла. Коли я була на повороті вулиці, то озирнулася і побачила його, як він стояв перед брамою, стежив за мною очима, а рукою посилав повітряний поцілунок»[6].

Історія друга. Курт Левін

«…І повторюй їх дітям твоїм, і говори про них, сидячи у домі твоєму, йдучи дорогою, лягаючи та встаючи»[7].

Того самого дня і майже на тому самому місці, де Яніна Гешелес востаннє побачила батька, у вирі трагедії опинився Курт Левін та його батько Єхзекель Левін.

Курт Левін (1925-2014) народився у Катовіце. Його батько, рабин Є. Левін (1897-1941), був однією із знакових постатей у житті єврейської громади Львова напередодні Другої світової війни. Освічений[8], харизматичний він поступово здобув авторитет не лише в очах своєї громади, але й у середовищі інших релігійних общин. У 1927 р. Є. Левін був запрошений на посаду рабина прогресивної синагоги Темпль. Перемовини про умови служіння зайняли кілька років, і лише у 1931 р. сім’я рабина Левіна прибула до Львова. Переїзд збігся у часі із особистою кризою – розлученням Є. Левіна із мамою 6-річного Курта. Характерно, що після розставання батьків, хлопчик залишився саме з батьком.

Є. Левін зробив надзвичайно багато для розвитку єврейської освіти у місті, упроваджував нові форми поєднання світського і релігійного навчання[9], був активним у колі місцевих сіоністів, а також встигав регулярно писати статті для щотижневика „Nasza Opinija”[10].

Власне, у середині 1930-х рр. у нього зав’язуються приязні відносини із митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) – предстоятелем Української греко-католицької церкви. У 1935 р. Є. Левін навіть публікує кілька матеріалів, спрямованих на підтримку митрополита, який зазнавав критики як з боку українських, так і польських радикальних кіл.

Після вступу німецьких військ до Львова наприкінці червня 1941 р. і початку антиєврейського погрому, рабин Левін намагається запобігти трагедії та вирішує звернутися по допомогу до А. Шептицького. Курт Левін згадував: «Мій батько одягнув ритуальне рабинське вбрання, чорні рукавички, попросив мене перекласти кілька речень з польської мови на українську і у супроводі двох старійшин храму пішов у Юр[11]. Він попрощався з нами з тим самим спокоєм і покорою власній долі, як і тоді, коли щовівторка ходив на допити в НКВД»[12].

Той же К. Левін, за п’ять років після згадуваних подій, навів текст звернення батька до митрополита: «Прийшов до Вас, Ваша екселенціє, від імені єврейської громади Львова, як і мільйона євреїв, які мешкають у Західній Україні. Свого часу Ви говорили про свою приязнь до євреїв. Завжди наголошували на своїх приятельських стосунках з нами. Прошу Вас тепер у хвилі страшної небезпеки вплинути на збурену масу, яка розпочала погром. Прошу Вас врятувати тисячі євреїв. Всемогутній Бог стократ винагородить Вашу екселенцію»[13].

У відповідь А. Шептицький запропонував врятувати життя рабину та його сім’ї. Є. Левін добре розумів чим йому загрожувала ситуація, проте відмовився від пропозиції митрополита. Разом із сином він вийшов на вулиці, охоплені погромом.

Відправивши сина додому, рабин пішов назустріч натовпу. Курт сподівався, що невдовзі побачить батька знову, проте не міг уявити за яких обставин.

Того ж дня до квартири Левінів увірвалися погромники. У 1946 р. хлопець описував цей момент так: «До нашого помешкання вдерлися українці. Вони доправляли євреїв німцям. Спочатку затримували лише чоловіків. Один з українців увірвався до кімнати, де я перебував, схопив мене за комір і повів, копаючи та штурхаючи, на вулицю. З матір’ю я встиг лише обмінятися поглядами. На вулиці українське та польське населення зустрічало кожного єврея несамовитим горланням. Спочатку були лише крики, але потім ці „християни” перейшли до насильства. Вони били палицями та парасольками, вони штурхали та дряпали. Це робили не тільки чоловіки, а й жінки в несамовитому стані. Вулиця, що вела до „Бригідок”, була заплямована кров’ю. Ще до того, як жертва добувалася до місця справжніх знущань, вона була вже напівживою. […] Біля тюремної брами нас „вітали” розлючені гестапівці та есесівці, а також звичайні солдати. Але спочатку мені вдалося уникнути побиття»[14].

Через годину після Курта до в’язниці пригнали його батька: «Раптом я побачив свого батька. Німецькі солдати били його прикладами і гнали до інших у кут подвір’я. Він заспівав „Шма Ісраель” і багато інших в’язнів підхопили цей гімн. Якийсь милосердний чоловік, що працював поруч зі мною, схопив мене і закрив мені очі, коли автоматники відкрили вогонь. Так загинув мій батько, намагаючись захистити та оборонити свою громаду. Принаймні смерть врятувала його від агонії, мук, принижень та жахів систематичного винищення євреїв у газових камерах таборів смерті»[15].

Історія третя. Олександр Мірман

«Бо у ньому був єврейський стрижень!»

Два роки тому до Музею зателефонував чоловік і представився: «Я – Олександр Мірман. Хотів би поговорити про статтю, опубліковану на сайті Музею…». Так розпочалася історія нашого телефонно-інтернетного знайомства. Історію Олександра Мірмана (народ. у 1946 р.) та його родини я трохи знав, адже напередодні повномасштабного вторгнення росії в Україну читав його спогади, в яких він з величезною любов’ю писав про свого батька – Нехема Мірмана[16]. Як історії кожної сім’ї, літопис родини Мірманів – унікальний. Водночас випробування, які випали на людей народжених на початку минулого ХХ ст., багато у чому єднали долі людей з різних родин. Тож, спогади О. Мірмана це не лише персональна подорож у власне минуле, але й важливе джерело для усвідомлення мікрокосму дніпропетровської єврейської родини, а також для розуміння глибини трагедії, яка спіткала українських євреїв під час окупації.

Нехема Мірман (1924-1989) у 1942 р. закінчив танкове училище і до завершення німецько-радянської війни воював проти нацизму, був неодноразово поранений, нагороджений орденами. Пройшовши випробування війни, а потім дізнавшись про долю своїх рідних – убитих нацистами у балці дніпропетровського Ботанічного саду, 21-річний чоловік не зламався, а продовжив жити. Він одружився, а згодом у його сім’ї з’явилися двоє дітей – Олександр і Белла.

Попри те, що у перші повоєнні роки, а згодом й від кінця 1960-х рр. державний антисемітизм був негласним, проте достатньо виразним, атрибутом радянського суспільства, Н. Мірман пишався своїм походженням та не уявляв ситуацію, коли б він мав соромитися свого єврейського походження.

«Мій батько, Нехема Мірман, народився у 1924 р. … На початку війни його спецшколу ВПС[17] перекинули за Урал, і там вони мали готуватися до фронту. Його друг Горлач оповідав мені про ці дні, коли тата вже не було на цьому світі. Він помер у віці 65 років. Горлач казав мені:

- Твій батько втік зі спецшколи на Уралі в Оренбург.

- Чому?

- Він же був комсомолець, патріот! Хотів чим найшвидше стати добровольцем.

….

Він вступив в Оренбурзьке танкове училище – це був прискорений випуск (навчалися 9 місяців). Наприкінці 1942 р. у званні лейтенанта він випустився. У 1943 р. потрапив на фронт. Два його ордена я привіз із собою і зберігаю вдома.

Він завжди сміявся та іронізував над нашими одновірцями, які змінили імена і прізвища, а ще гірше – національність. Він вважав це низьким та негідним вчинком… Він оповідав, що на фронті змінив 16 танків, горів у них, вистрибував при ураженні і встигав втекти до вибуху боєкомплекту. У танку горіли його документи. Після поранень він лежав у шпиталях, де міг записатися під іншим – зручним прізвищем і змінити національність, але не зробив цього. Бо у ньому був єврейський стрижень! Таким він і залишився до кінця життя, так і викарбовано на його пам’ятнику на Сурсько-Литовському кладовищі – Мірман Нехема Санович.

Син Н. Мірмана, Олександр уважно стежить за ситуацією в Україні, яка бореться за власне право на незалежність та існування вже у ХХІ столітті. Син чоловіка, якому пощастило залишитись живим під час попередньої війни, добре розуміє усю глибину трагедії, яка випала на долю рідної землі нині. Чотири роки тому, у травні 2021-го, О. Мірман написав у соціальній мережі: «Незабаром 9 травня, день Перемоги. Для нас із сестрою це день жалоби, туги за нашими дідусями і бабусями, дядьками (14-річним Тев’є-Толіком і 1,5-річним Вовою), яких ми не знали. Жалоба за всіма вбитими, замордованими, померлими від поранень і голоду, згорілими у літаках і танках, тими, хто залишив цей світ, попри бажання жити. Війна – це завжди погано, це лихо. Я згадую тут молодих хлопців, татових друзів – курсантів-танкістів, яких немає кому пом’янути. Доки ми живі – ми зобов’язані це робити: не піснями і танцями, а крізь біль у душі, дивлячись на старі світлини…».

Олександр і Белла Мірмани продовжують сподіватися, що колись імена усіх вбитих нацистами у балці Ботанічного саду євреїв Дніпра будуть викарбувані на стелах меморіалу, який має повстати на місці трагедії. На місці, куди багато років тому вони приходили разом із Батьком…

Єгор Врадій

[1] Цит. за: Гешелес Я. Очима дванадцятирічної дівчинки. – Київ: «ДУХ і ЛІТЕРА», 2011. – С. 27-29.

[2] Нині вул. Князя Романа.

[3] Нині пр. Свободи.

[4] Нині вул. Петра Дорошенка.

[5] Нині вул. Листопадового чину.

[6] Яніна Гешелес у 1941-1943 рр. разом із мамою перебувала у окупованому Львові. Спочатку у гетто, а згодом й у нацистському Таборі примусової праці «Лемберг-Янівська». Мама дівчинки, розуміючи невідворотність загибелі, покінчила життя самогубством. Яніну ж врятував польський письменник Міхал Борвіч, учасник таємної польської організації «Жегота», яка надавала допомогу євреям під час нацистської окупації. Він же у 1946 р. наполіг на тому, щоб Я. Гешелес виклала свої спогади про життя в окупованому Львові на папері. Так з’явився перший варіант книги «Очима дванадцятирічної дівчинки: щоденник Яніни Гешелес». У подальшому Я. Гешелес зробила блискучу кар’єру науковиці-хіміка. До рідного міста та одночасно міста смерті свого батька і мами вона уперше повернулася лише у 2010-х рр.

[7] Фрагмент юдейської молитви «Шма Ісраель» («Слухай, Ізраїлю!»).

[8] Окрім традиційної релігійної освіти Є. Левін закінчив повний курс філософського факультету Яґеллонського університету, а у 1923 р. отримав докторський ступінь, захистивши дисертацію «Неоплатонізм та юдаїзм».

[9] Реформістська громада, яку очолив Є. Левін, приділяла велику увагу освіті. Ще у 1844 р. було відкрито загальноосвітню школу ім. Абрагама Кона. Згодом було створено Єврейський педагогічний інститут, завданням якого була підготовка майбутніх вчителів для єврейських навчальних закладів. За твердженням Ж. Ковби, у 1938-1939 рр. Є. Левін фактично виконував функції ректора у цьому навчальному закладі. (Детальніше у книзі: Ковба Ж.М. Останній рабин Львова. Єзекіїль Левін. Львів-Київ: «Дух і Літера». Всеукраїнський єврейський благодійний фонд «Хесед-Ар'є», 2009, 182 с., з іл.).

[10] «Наша думка» – єврейська щотижнева газета польською мовою, яка виходила у 1933-1935 рр. у Варшаві та у 1936-1939 рр. у Львові.

[11] Архикатедральний собор Святого Юра – у 1941 р. головний собор українських греко-католиків. При ньому розташовувалась резиденція митрополита А. Шептицького.

[12] Цит. за: Ковба Ж.М. Останній рабин Львова…С. 99.

[13] Там само.

[14] Цит. за: Струве К. Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв: Літо 1941 року в Західній Україні / пер. з нім. Н. Комарової. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2022. – С. 263.

[15] Цит. за: Ковба Ж.М. Останній рабин Львова…С. 101. К. Левіну вдалося вижити завдяки допомозі українського греко-католицького духівництва (у т.ч. й архимандрита Климентія Шептицького – брата митрополита А. Шептицького). У 1946 р. К. Левін транзитом через Польщу виїхав на Близький Схід. Служив в Армії Ізраїлю, брав участь у Війні за незалежність. Згодом переїхав до США, де мав успішну кар’єру економіста. Своїх синів він назвав Андрей і Климентій – на честь братів Шептицьких. К. Левін помер у 2014 р.

[16] Ознайомитися повністю із спогадами О. Мірмана можна у книзі: Відродження пам’яті: спогади свідків і жертв Голокосту. Випуск 8. – Дніпро : Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» ; Інститут «Ткума», 2021. – С. 9-25.

[17] Від 1937 р. у СРСР в окремих школах учні старших класів навчалися за спеціальною програмою, наближеною до вимог військових училищ. У 1940-1941 рр. була створена мережа спеціалізованих шкіл Військово-повітряних сил (загалом на весь СРСР їх було 20, одна з яких у Дніпропетровську). Випускники цих закладів згодом мали поповнити лави курсантів військових училищ.