Сьогодні ми вшановуємо пам’ять дітей України, які загинули від рук, куль, розірваних ракет і бомб ворога. На превеликий жаль, під час збройних конфліктів ми не можемо на сто відсотків захистити підростаюче покоління. За даними ЮНІСЕФ, у світі понад мільярд дівчат і хлопчиків живуть у країнах чи на територіях, що зазнають впливу збройних конфліктів; близько 300-м мільйонам цих дітей ще не виповнилося п’яти років У 1982 р. Рішенням Генасамблеї ООН 4 червня встановлено як Міжнародний День безневинних дітей – жертв агресії.
Діти України знають, що таке воєнна агресія. І не з історичних джерел або кінострічок. Наші діти на власні очі споглядають жахіття війни, її наслідки, – і ці чорні тіні закарбовуються у пам’яті молодого покоління назавжди.
На жаль історія повторюється. У Дніпрі є будинок – свідок дитячих доль ХХ ст. Це будинок по вул. Філософській, 29. Ця вулиця була «єврейською» вулицею міста. Тут знаходилося кілька синагог, відділення Талмуд-Тори, притулок для сиріт та єврейська лікарня.
У фондах Музею зберігається 11-томний «Історико-педагогічний літопис життя в дитячому будинку № 4». Він був створений у 2000 р. ініціативною групою колишніх вихованців – Бондар Т. О. (яка і передала нам матеріали), Зеленським С. В., Пашковською В. П. Архів складається зі спогадів вихованців та педагогічного колективу, фотографій та деяких документів. Саме завдяки «літопису» ми можемо прослідкувати долю цього дитячого будинку.
У 1900-х рр. ділянку по вул. Філософській, 29 придбав купець першої гільдії Мойсей Карпас. Майже відразу після покупки ділянки він розпочав на ній масштабне будівництво. Великий будинок у два з половиною поверхи спочатку будувався в дар єврейській громаді Катеринослава. Але вже у 1909 р. в ньому було відкрито сирітський будинок (із власним початковим училищем) Катеринославського єврейського благодійного товариства. Цей будинок мав від 50 до 100 вихованців і утримувався коштом благодійного товариства та на приватні пожертвування. У книзі-календарі «Весь Катеринослав» за 1916 р. читаємо: «Училище сирітського єврейського будинку Філософська 31. Завідуючий Островський З. С.».
Єврейський сирітський будинок пережив кілька погромів і був остаточно закритий радянською владою у 1919 р. Проте вже на початку 1920-х рр. його діяльність була повністю відновлена з присвоєнням назви «Кільцевий національний єврейський дитячий будинок №7». У 1930 р. він був реорганізований у дитбудинок №4, але національний характер зберіг. Зі спогадів вихованця дитячого будинку Сергія Зеленського: «В дитячий будинок я потрапив у березні 1935 р. У той час його неофіційно й досі називали «єврейським». Просто людська пам’ять зберегла його початкову назву. Усього вихованців було 100-105 осіб. Більшість – євреї, а решта – українці, росіяни. Це була одна родина і іншого поняття в нас не було. Частина євреїв навчалась у єврейській школі № 16, інші діти навчались за вибором в українській (більшість) або російській школі. Обирали самостійно. Більшість співробітників за національністю були євреями».
З 1930 по 1968 рр. директором дитячого будинку був Григорій Мінаєвич Левін. Незважаючи на відсутність фінансування, евакуацію, відверту нелюбов міської влади, він зміг перетворити свій дитячий будинок на кращий дитбудинок УРСР і один з кращих в СРСР. Він зумів досягти вкладення значних коштів у ремонт будівель. У 1930-ті рр. головний корпус був надбудований третім поверхом, створено клуб, обладнано власну семирічну школу. Директора обожнював і колектив, і вихованці. У багатьох спогадах та листах Григорія Мінаєвича вони називають «батьком», а інших вихованців – «родиною», «братами та сестрами». Зі спогадів інструкторки швейної справи Баранової Ханіфи Бесланівни: «Дні народження, свята відзначались пирогами, тістечками, подарунками… Таке може бути тільки у рідному домі».
Передвоєнному бюджету дитячого будинку могли позаздрити деякі райони – в 1939 р. він становив 500 тисяч рублів. Щоправда, здебільшого дитбудинок заробляв ці гроші самостійно. Г. М. Левін домігся будівництва при ньому слюсарної, швейної майстерень, друкарні, в яких вихованці могли не лише освоювати робітничі професії, а й виконувати замовлення місцевих артілей. Зі спогадів інструкторки швейної справи Баранової Ханіфи Бесланівни: «Григорій Мінаєвич дуже опікувався тим, щоб було на чому вчити дітей , щоб у дівчат розвивався художній смак, бажання освоїти швацьку справу…». За роботу у майстернях вихованцям нараховувалася заробітна плата. Тому після дитячого будинку вони отримували хороші кошти для подальшого самостійного життя.
У період Другої світової війни дитячий будинок № 4 двічі евакуйовувався – у 1941 р. в Орджонікідзевський край (нині – Ставропольський край РФ), а в 1942 р. – в Алтайський. У 1944 р., коли дитбудинок повернувся з евакуації, його корпуси стояли повністю пограбовані. Все довелося розпочинати заново. Вже до 1946 р. дитбудинок був повністю відновлений.
У 1960-х рр. партія визнала, що дитячі будинки країні більше не потрібні. Дніпропетровський дитбудинок №4 був закритий одним із останніх – у 1968 р. Не допомогли ні звернення директора – незмінного Григорія Мінаєвича Левіна, ні скарги колективу… У спорожнілих корпусах була відкрита спеціальна загальноосвітня школа-інтернат для дітей із вадами слуху.
Сьогодні кривава війна проти України спустошила життя українських дітей і призвела до одного з найстрімкіших та наймасштабніших переміщень із часів Другої світової. Наслідки російської агресії в Україні весь світ пам’ятатиме упродовж століть. Ми ніколи не пробачимо смерті безневинних дітей, які повинні були стати майбутнім нашої держави. Сьогодні, вшановуючи пам’ять загиблих дітей, ми згадуємо про невимовний біль і страждання, які були завдані дітям і їхнім родинам в результаті безжалісної агресії.