Родина майбутнього провісника єврейської держави жила в Будапешті, поважала єврейські традиції; втім, це була глибоко асимільована сім’я, яка виховувала дітей в дусі німецької освіти тих часів. Батько Якоб був заможним торговцем і банкіром; досягнув асиміляції через економічний успіх та формалізацію стосунків з юдаїзмом. Мати Жанетт донька успішного комерсанта, здобула добру освіту. Вольова жінка спрямовувала виховання дітей в річище естетичної й гуманістичної європейської традиції: плекала любов до німецької, французької, англійської мов, європейської літератури й мистецтва. Юний Теодор легко й невимушено переймав смаки австро-угорської аристократії.
Університетську освіту Теодор, за наполяганням батьків, здобув на юридичному факультеті Віденського університету (родина перебралася у Відень у 1878 р., після смерті старшої доньки Пауліни). Проте правнича кар’єра юнака не склалася: протягом року він працював у судах Відня й Зальцбурга й стикнувся з тим, що як єврей він не міг претендувати на посаду судді. Без вагань честолюбний Теодор залишив юриспруденцію й з головою занурився в літературну роботу, до якої від дитинства мав природний нахил. Отже, замолоду Т. Герцль стикався з антисемітськими проявами, втім, вважав їх ледь не пережитком невихованості та щиро вірив, що саме остаточна інтеграція євреїв у християнське суспільство, загальний культурний поступ людства стануть надійними запобіжниками антисемітизму.
Проте реальне життя перевернуло з голови на ноги всі ідеологічні побудови європейського космополітичного інтелектуала. Журналістська робота сприяла залученості Теодора до різних сфер суспільного життя, а природна спостережливість й аналітичні здібності дозволяли сформувати власну картину світу. Поступово приходило усвідомлення того, що саме асиміляція сприяє розвитку антисемітизму в європейських країнах – і звідси песимістичний висновок про її безперспективність. Як кореспондент австрійської ліберальної газети Neue Freie Presse («Нова вільна преса») в Парижі Т. Герцль став свідком багатьох політичних подій. Зростання антисемітизму в одній з найбільш розвинених ліберальних держав Європи змусило Герцля замислитися над розв’язанням єврейської проблеми. «Точкою неповернення» в трансформації власних поглядів сам Теодор вважав розгортання у французькому суспільстві боротьби «дрейфусарів» проти «антидрейфусарів», а також особисту присутність на процедурі «громадянської страти» офіцера А. Дрейфуса на Марсовому полі в Парижі. Тобто, вже в 1895 р. колишній поборник асиміляції остаточно перетворюється на ідеолога «нового Виходу».
Теоретично ідеї становища єврейської нації в сучасному світі й обгрунтування відновлення державності Герцль виклав у книзі «Єврейська держава» (1896 р). Висловлені ним ідеї були сприйняті неоднозначно. Чимало євреїв західних країн здебільшого насторожено поставилися до новаторства: мовляв, євреї мають місію жити серед інших народів, нести їм світло монотеїзму й високого етичного стандарту; оголошення сіоністської ідеї може нашкодити сприйняттю їх у країнах проживання й викликати антисемітську реакцію. Натомість значно більше зацікавленості виявили євреї Російської імперії, які повсякчас зустрічалися з обмеженнями прав, а під час погромів – і з прямим фізичним насиллям.
У серпні 1897 р. Т. Герцлю вдалося скликати в швейцарському м. Базель Перший сіоністський конгрес. Його найважливішими результатами стали прийняття Базельської програми й заснування Всесвітньої сіоністської організації, яку очолив Герцль. Водночас лідер сіоністського руху ініціював різновекторну дипломатичну діяльність, аби досягнути міжнародного консенсусу стосовно території, яка могла б бути заселена євреями. Справа просувалася дуже складно. Найбільш реалістичну пропозицію подало британське колонізаційне відомство. Воно готове були надати євреям територію в центральній Африці (райони сучасної Кенії) під своїм протекторатом – пропозиція увійшла в історію під назвою «проєкт Уганда». Проте представлення його Герцлем та обговорення сіоністським активом спричинило жорсткий конфлікт в організації й виявило прив’язаність абсолютної більшості сіоністів до ідеї повернення саме в Палестину, історичну колиску єврейського народу. Тож обговорення прийнятного й неприйнятного дозволило конкретизувати мету – влаштувати державний осередок, який не лише забезпечує євреям повноту громадянських прав, а й відновлює зв’язок з єврейською історією і традицією, що передбачає відродження івриту. Саме на основі реалізації такого розуміння майбутнього в Ерец-Ісраель виникали поселенські господарства (мошави, кібуци), розвивалося міське життя, івритомовна культура.
Напружена робота, пов’язана з гострими політичними конфліктами, підірвала здоров’я Герцля. Його сімейне життя склалося невдало – дружина, Юлія Нашауер не поділяла сіоністських ідей чоловіка, тож багато часу він проводив поза родиною. В дорослому віці, незважаючи на значну світоглядну еволюцію, Теодор продовжував орієнтуватися на авторитет матері, беріг пам’ять про молодшу сестру, регулярно навідуючи її могилу. Можливо, це також сприяло охолодженню в стосунках із дружиною.
Його серце зупинилося в австрійському лікувальному центрі 3 липня 1904 р. Було виконано останню волю Т. Герцля: його поховали поряд із батьком на єврейському цвинтарі у Відні, а 14 серпня 1949 р., після проголошення Держави Ізраїль, прах її провісника був перенесений до Єрусалиму й похований на горі, названій на його честь.
Трагічно склалася доля родини Теодора. Через три роки після смерті чоловіка померла його вдова Ю. Нашауер (1907 р.); старша донька Пауліна вкоротила собі життя (1930 р.), похована в м. Бордо (Франція); син Ганс, який прийняв хрещення через два роки після смерті батька, застрелився на могилі сестри (1930 р.); молодшу доньку Маргарет знищили нацисти в концентраційному таборі Терезин (1943 р.).