У «золотому» вересні 1939 р. Червона Армія взяла в полон до 500 тис. польських бранців. Солдатів майже відразу відпустили; офіцерів (серед них були й кадрові офіцери Війська Польського, і мобілізовані резервісти, офіцери воєнного часу – вчорашні поліціянти, вчителі, інженери, науковці, журналісти, лікарі) та державних службовців розмістили в радянських таборах НКВС. Там вони піддавались економічній експлуатації, а також «перевихованню»: кінострічки й політінформації мали переконати колишню польську еліту у перевагах радянського способу життя й політичного устрою.
Остаточно доля польських бранців була вирішена на початку березня 1940 р. На прохання керівника НКВС Л. Берії з метою «розвантаження таборів» від «затятих ворогів» комуністичного ладу 05 березня 1940 р. була ухвалена постанова ЦК ВКП(б), що стала підставою для масового вбивства. На цьому документі особисто розписались Й. Сталін, К. Ворошилов, В. Молотов, А. Мікоян; М. Калінін і Л. Каганович були відсутні, тож згоду давали телефоном. Протягом квітня-травня 1940 р. співробітниками апарату НКВС були розстріляні щонайменше 22 тис. осіб. Розстріли відбувалися в різних регіонах СРСР: у Козельському (Смоленська обл. РФ), Осташківському (Калінінська, нині Тверська обл. РФ), Старобільському (Луганська область України) таборах, а також у радянських в’язницях Києва, Харкова, Херсона та Мінська (Білорусь). Стріляли німецькими «Вальтерами» з набоями німецького виробництва (пізніше це стало аргументом для фальсифікації подій). Ховали військовополонених разом із могилами жертв комуністичного терору, в місцях безлюдних і засекречених. Отже, з квітня 1940 р. листи від полонених поляків до їх сімей (вони мали право на листування через Червоний Хрест) перестали надходити.
Через два роки, у квітні 1943 р., німецька окупаційна влада виявила у лісі поблизу с. Катинь (воно й дало назву трагедії) Смоленської обл. вісім ровів з тілами польських військовиків. Німці скликали Міжнародну комісію, під керівництвом якої пройшла ексгумація тіл жертв Катинського вбивства. Набуті факти німці активно використали в антикомуністичній пропаганді – через статті в пресі, організацію екскурсій до місця розстрілів ширилась інформація про злочин сталінської влади. І вже тоді Совінформбюро голосом Юрія Левітана гнівно відкидала «мерзенний ворожий наклеп».
Після вигнання нацистів зі Смоленської обл. була створена радянська комісія з ексгумації жертв Катинського розстрілу. Ії очолив відомий хірург академік Микола Бурденко, в її складі були відомий російський літератор Олексій Толстой, голова Червоного Хреста Сергій Колесніков та інші радянські авторитети. Висновки розслідування перекладали провину за вбивства польських військових на німецьких окупантів, відповідно змінювалось і датування трагедії: вона «переносилась» на осінь 1941 р.
У 1946 р. СРСР намагався зафіксувати висновки комісії Бурденка у вироку Нюрнберзького трибуналу. Проте аргументи Москви не переконали трибунал; у тексті вироку звинувачення нацистів у розстрілах польських полонених немає.
Катинська справа була засекречена і замовчувалась протягом п’яти десятиліть. Лише після «оксамитової революції» у країнах Варшавського пакту, за крок до розпаду СРСР, у квітні 1990 р. Президент СРСР Михайло Горбачов передав лідеру польських комуністів Войцеху Ярузельському списки польських військовополонених і державних службовців, які перебували в таборах НКВС у 1930–1940 рр. І лише у 1992 р. Президент Російської Федерації Борис Єльцин наважився розсекретити весь комплекс документів, який вказує на пряму відповідальність за злочин керівництва СРСР. Вони були передані Президенту Республіки Польща Леху Валенсі.
Сучасна РФ офіційно не відмовилась від визнання провини за Катинський злочин, проте це один із вкрай непопулярних «епізодів» вітчизняної історії. Адже складно глорифікувати Сталіна, перебудовувати російське суспільство за тоталітарними лекалами й водночас поширювати правдиву інформацію про історію сталінського терору.