Урочиста церемонія відбулася на Марсовому полі в Парижі. Військові зламали шаблю «зрадника Франції», зірвали із Дрейфуса офіцерські погони та інші відзнаки. Тим часом біснуватий натовп натхненно волав: «Смерть євреям!», «Ганьба!». У відповідь розжалуваний офіцер проголошував: «Я невинний!», «Хай живе французька армія!», «Прощавай, Франціє!».
Капітан Альфред Дрейфус був заарештований 15 жовтня й звинувачений у державній зраді. Підставою для цього стали «непрямі докази» – графологічна експертиза почерку на папері, знайденому в сміттєвому кошику німецького посольства й переданому до Генштабу. У ньому містився опис розвідданих стосовно переозброєння французької армії, що було кваліфіковано як шпигунська інформація на користь Німеччини. Привид зради вимагав миттєвої реакції: Генштаб мусив швидко очиститися від злочинця й тим врятувати честь армії. Тож була сфабрикована справа проти єдиного єврея в Генштабі – капітана Дрейфуса.
Альфред Дрейфус народився в Ельзасі, в асимільованій єврейській родині багатого фабриканта. Після поразки Франції у франко-пруській війні (1870–1871 рр.) Ельзас був окупований німцями, а патріотичні Дрейфуси переїхали в Париж. Альфред не продовжив батьківську комерційну справу; натомість здобув освіту й зробив успішну військову кар’єру. Попри єврейське походження, він потрапив на службу в Генштаб – цитадель французької аристократії. Високий професіоналізм, дисципліна, прекрасна пам’ять, почуття гідності, вимогливість до себе й підлеглих – ці якості забезпечили А. Дрейфусу добре становище й службові перспективи. Проте тінь відчуження все ж таки лежала на його стосунках із колегами, вихованими в традиціях клерикального антисемітизму; тож усі полегшено зітхнули після оголошення прізвища «винуватця».
Невдовзі після суду Дрейфус був відправлений на острів Диявола, що розташований на північно-східному узбережжі Південної Америки, на довічну каторгу (після скасування смертної кари – найтяжчий вирок французького суду). Противники Дрейфуса вважали, що йому неймовірно пощастило. Коли каторжника везли в порт, щоб посадити на корабель, його супроводжував натовп французів, які шаленіли від люті. На острові Диявола Дрейфус мешкав разом зі своїми охоронцями, з якими йому було заборонено спілкуватися. Щовечора на нього вдягали кайдани, аби в’язень не втік.
Тим часом французьке суспільство розкололося на два табори: антидрейфусарів та дрейфусарів. Антидрейфусари (а спочатку в суспільній думці переважали саме вони) вирізнялися здебільшого емоційною упередженістю: для них цей процес був ляпасом, отриманим французькою армією від євреїв за сприяння Німеччини. «Глибинна» Франція, травмована поразкою у франко-пруській війні, настирливо шукала «винуватця» провалу, а на антисемітському ґрунті знайти його було найпростіше. Тож антидрейфусари не так докопувалися до правових аргументів справи – їм було «все очевидно» від початку. Дрейфусари вважали справу звинувачення наклепницькою і виходили насамперед із відсутності у звинуваченого мотивації зради. Дійсно, важко було повірити, що офіцер із багатої родини, одружений із донькою успішного комерсанта; бездоганний патріот Франції, який впевнено йшов до генеральських погонів, – міг спокуситися на гонорари німецьких спецслужб. До того ж захисники Дрейфуса звертали увагу на поспіх розслідування справи й недостатність звинувачувальних аргументів. На ґрунті ідеологічної «війни» розпадалися дружби, псувалися родинні стосунки… Процес розколов і французьку (а з часом – і світову) інтелектуальну еліту: Дрейфуса підтримали літератори Е. Золя, А. Франс, М. Пруст, Е. Ростан, художники К. Моне, К. Піссаро; на боці антидрейфусарів виступили не менш талановиті й відомі письменники Ж. Верн, А. Доде, живописці Е. Дега, П. Сезанн, А. Матісс.
Поки Дрейфус відбував покарання, у Генштабі продовжувалась чиясь злочинна шпигунська діяльність. Переконаний антидрейфусар, керівник розвідки Генштабу полковник Жорж Пікар випадково натрапив на слід справжнього шпигуна. Ним виявився штабний офіцер граф Естергазі (затятий дуелянт, інтриган, який давно загруз у боргах – розбещений шахрай, але – «свій», якого штабістам не хотілося здавати). Справа отримувала ще несподіваніший зворот, адже тепер ставало очевидним, що невинний Дрейфус засуджений за злочин, скоєний іншим. Керівництво Генштабу, схильне обирати сторону «своїх», тисло на Пікара, аби той втаємничив власне відкриття. Втім, полковник, хоч і був антисемітом, виявився чесною людиною, і тому наполягав на перегляді справи. Натомість його відрядили на «далекі рубежі» – в Туніс, Алжир, аби якомога далі від Парижу.
Переломною подією, що значно посилила табір дрейфусарів, стала публікація 13 січня 1898 р. відкритого листа президенту країни видатного французького письменника Еміля Золя в газеті «L'Aurore». Живий класик назвав усіх причетних до звинувачення невинного Дрейфуса, аби вигородити злочинця Естергазі. «Я чекаю», – так закінчив Золя свій сміливий маніфест. І він дочекався – суду й власного звинувачення в наклепі на французьку армію. Від арешту Золя рятувався втечею в Англію. А Францією котилася хвиля єврейських погромів. Ангулем, Анже, Бордо, Ля-Рошель, Марсель, Монпельє, Мулен, Нант, Париж, Руан, Сен-Мало, Тулуза, Тур були охоплені антисемітськими акціями: звичайні мешканці міст грабували єврейські крамниці, руйнували майстерні, брали в облогу синагоги, нападали на євреїв просто на вулиці. Найкривавіші погроми відбулися в Алжирі. Повсюдно в більшості випадків натовпи діяли не хаотично – за допомогою здебільшого антидрейфусарської армії та поліції їх вдалося організувати у дисципліновані воєнізовані групи. Мимоволі згадуються майбутні загони штурмовиків у нацистській Німеччині…
Тільки в 1906 р. А. Дрейфуса було визнано невиновним. Він був відновлений у своїх правах, отримав наступний військовий чин, майора, місце в Генштабі; втім, залишив військову службу. Під час Першої світової війни А. Дрейфус повернувся в армію, був нагороджений орденом Почесного Легіону. В роки Голокосту вдова Дрейфуса Люсі переховувалась у монастирі; їхня онучка Мадлен загинула в Аушвіці.
***У натовпі 5 січня 1895 р. опинився Теодор Герцль, на той час – кореспондент віденської газети в Парижі. Пізніше він напише, що саме в цей день його віра в прогрес людства, що начебто міг викорінити антисемітизм, похитнулася. «Процес Дрейфуса перетворив мене на сіоніста», – зазначав він, зрозумівши, що єдиний шлях розв’язання єврейського питання полягає у створенні єврейської держави.