Перед Другою світовою війною в польському містечку мешкали 18 тис. євреїв, що складало приблизно третину його населення. Більшість із них були знищені в Треблінці; тож після вигнання нацистів в січні 1945 р. в Кельцях не було євреїв. Утім, поступово почали вертатися вцілілі – до літа 1946 р. їх вже було близько 200. Більшість євреїв селилася разом на вулиці Планти у будинку № 7, де розміщувалось воєводське відділення Центрального комітету євреїв у Польщі, а також Єврейська історична комісія (організації очолював Северин Кахане – уродженець Львова, став однією з перших жертв погрому).
Перед тими, хто повертався, поставала нагальна проблема реституції власності – повернення житла з меблями та іншими речами, магазинів, майстерень тощо. Євреї прагнули також відновити втрачені соціальні позиції, тобто повернути посади, які вони обіймали до нацистської окупації. Тож нерідко тих, хто пережив пекло й повернувся додому, сусіди зустрічали вороже. До того ж євреї могли бути ще й небезпечними свідками й принагідно нагадати землякам про темні сторінки окупаційного минулого: співробітництво з окупантами, «аріїзоване» єврейське майно, доноси, пограбування, вбивства. Соціальна напруга зростала й призвела до погрому, найбільшому в повоєнній Східній Європі.
Приводом конфлікту стало зникнення восьмирічного хлопчика Генрика Блашчика. (На подібні чутки європейські городяни реагували миттєво, і не лише в часи Середньовіччя – попередні погроми в Жешуві й Кракові (1945 р.) також починались з «кривавого наклепу»). Проте версія «ритуального вбивства» до кінця не спрацювала – на момент початку конфлікту неушкоджена дитина повернулась додому. Пізніше слідство з’ясувало, що хлопчик протягом двох днів перебував у селі, куди був відвезений батьком; проте, навчений дорослими, впевнено розповідав про захоплення євреями й сидіння у підвалі. (Недолуга імітація «кривавого наклепу» сприяла подальшій інтерпретації погромницьких дій як стихійних, таких, що визріли в глибинах «простого» польського міщанства. Проте, з нашого боку, вважаємо неправильним не зазначити позицію польської комуністичної влади. Зацікавлена в масштабному перехопленні єврейської власності – приміщень синагог та інших громадських інституцій, підприємств – вона ставала природною союзницею низових рухів).
Погром в Кельцях розпочався о 10-й ранку й проходив під гаслами «Смерть убивцям наших дітей!», «Завершимо роботу Гітлера!». Пополудні(!) прибула група міліціонерів на чолі з сержантом. В. Блахутом. До цього часу євреї, які зібралися поблизу єврейського комітету, аби організувати опір розлюченим полякам, встигли озброїтися. Коли силовики спробували роззброїти євреїв, ті категорично відмовились. Тоді міліціонери перейшли на бік погромників. Тобто замість захищати жертв погрому – представники влади очолили агресивний натовп. Поляки за допомогою каміння, завчасно заготовлених загострених паль і залізних кілків, молотків, водопровідних труб били євреїв. Нападники витягували їх надвір і викидали з вікон будівлі. Давалася взнаки школа жорстокості, пройдена за роки нацистської окупації: щоденна пропаганда та публічні розправи над євреями посіяли настрої вседозволеності. Погромницькі дії зупинилися тільки після втручання військової частини, яка прибула на бронетранспортерах на місце злочину о 15.30. У м. Кельце було оголошено комендантську годину. Євреїв, яким вдалося врятуватися під час погрому, укрили у безпечному місці – за залізною брамою міської в'язниці.
В результаті різанини загинули 47, були поранені 50 євреїв; серед них і діти, й вагітні жінки. Було вбито й двох поляків, які намагались зупинити погромників. Низка вбивств євреїв 4–5 липня зафіксовано у селах на залізничній лінії Кельце–Ченстохова.
8 липня на єврейському цвинтарі міста відбувся похорон жертв погрому. На них влада зобов'язала бути присутніми місцевих жителів та військовослужбовців розквартированих у місті частин. Поховальний обряд було використано як привід затаврувати ворогів нової польської держави – націоналістичне підпілля.
Того ж дня розпочався судовий процес над погромниками. До відповідальності було притягнуто 39 осіб. Рішенням Верховного суду Польщі 9 звинувачених (серед них 2 міліціонери й 1 солдат) були страчені, інші отримали довгі терміни ув’язнення. Суворі покарання вочевидь мусили продемонструвати позицію влади й заспокоїти всі сторони конфлікту. У формулюваннях вироку вкотре підкреслювалась відповідальність за погром «банд» Руху Опору без Війни і Диверсій «Свобода і Незалежність» і Національних сил Збройних.
Втім, суворість покарань не зупинила потік євреїв, які прагнули покинути Польщу. Погром став знаковою подією, яка демонструвала польським євреям неможливість залишатися в країні.
У 2006 р., через шістдесят років після страхітливих подій, Президент Польщі Лех Качинський назвав Келецький погром ганьбою поляків і трагедією євреїв.
Через роки після демонтажу Варшавського блоку колишні промосковські держави Східної Європи спромоглися на дії, спрямовані на зміну суспільних стереотипів стосовно єврейської проблематики. У багатьох польських містах проходять фестивалі єврейської культури, шаленим успіхом користуються концерти єврейської музики. У декількох університетах Польщі працюють відділення єврейської історії та культури, перекладається поезія, написана мовою їдиш. Ця тенденція живить наші сподівання на те, що східноєвропейські суспільства трансформуються у відкриті багатонаціональні демократії.