Головне національне свято ізраїльтяни відзначають щорічно на згадку про створення Держави Ізраїль. 14 травня 1948 р. Єврейська національна рада зібралася в музеї мистецтв (м. Тель-Авів), і провідник сіоністського руху, майбутній голова уряду Ізраїлю Давид Бен-Ґуріон офіційно проголосив текст Декларації незалежності ізраїльської держави.
Ця подія стала наслідком завершення колоніального правління Великої Британії в Палестині й історичного рішення Генеральної асамблеї ООН (резолюція № 181 від 29 листопада 1947 р.) про припинення британського мандату і розділення Палестини на дві частини – єврейську й арабську. Враховувалося те, що єврейський народ був пов’язаний з Палестиною протягом тривалого історичного періоду. У стародавні часи на цій території існували єврейські царства – Ізраїль та Юдея, а також римська провінція Юдея. Вочевидь, зважали й на безпрецедентні жертви єврейського народу протягом нацистського панування в Європі – шість мільйонів євреїв, які стали жертвами Голокосту.
Вирішальне ж значення, на наш погляд, мав сіоністський рух, що виховав на той час уже два покоління євреїв у світогляді прагнення до відродження єврейської державності. Найдієвіші сіоністські організації забезпечили переселення євреїв у Палестину, купівлю й освоєння земель, створення живого суспільного організму, що сприяв виникненню єврейського національно-державного дому. Декларація Бальфура (за іменем міністра закордонних справ Великої Британії), прийнята в 1917 р., дозволяла створення в Палестині єврейського національного осередку, фактично законодавчо оформила той процес, який вже було не спинити.
Серед світових лідерів повоєнної доби не склалося стабільної єдності щодо майбутнього Палестини. Й. Сталін ситуативно підтримав створення Держави Ізраїль. Адже сподівався, що це буде ще одна соціалістична країна, прорадянський форпост в Азії. Відповідно в американському політичному істеблішменті виникали побоювання посилення комуністичного табору на Близькому Сході, що було небезпечно в умовах холодної війни, яка насувалася після Другої світової. Проте Ізраїль пішов іншим шляхом – ринкових перетворень і парламентської демократії. Тож, розчарований диктатор Й. Сталін пізніше оскаженіло переслідував і євреїв в СРСР, і новоутворений Сіон, послідовно проводячи проарабську політику.
Утім, на момент прийняття доленосного рішення ООН в листопаді 1947 р., радянська делегація голосувала за проізраїльську резолюцію. Прикметно, що в травні 1948 р., коли ООН знову повернулася до цього питання, і затвердження резолюції про розділ Палестини стало малоймовірним, саме позиція делегації Української РСР та вигадливість її керівника В. Тарасенка (він вдався до безпрецедентного одноосібного дипломатичного демаршу на трибуні ООН), забезпечили остаточне затвердження резолюції № 181.
У травні 2016 р. в Музеї «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» відкрилася виставка, присвячена розвитку Держави Ізраїль. Ця експозиція – одна з найоптимістичніших у Музеї. Адже свідчить про незламність єврейського народу, який в умовах «несприятливої географії» не тільки здобув землю, а й дав раду цій землі: перетворив пустелю на квітучі оази, відродив національну культуру, створив інноваційну економіку та боєздатну армію.
У непрості часи, які переживає Ізраїль сьогодні, ми бажаємо країні та її громадянам безпеки й процвітання.