РОДИННІ ІСТОРІЇ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ – Мартин Марищак шукає єврейську жінку, яку його родина рятувала в Житомирі в період нацистської окупації.

17.05.2020

Шановні друзі,

на електронні скриньки Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума», Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» надходять численні листи та повідомлення, у центрі яких родинні історії періоду Другої світової війни. Усі вони представляють людський вимір трагедій, що розгорталися на теренах нашої країни у буремному ХХ ст. Кожне свідчення, а часом запит, прохання про допомогу в пошуку близьких та знайомих, є унікальним джерелом, що служить справі реконструкції найважчих сторінок минулого – Голокосту, Голодомору, депортації кримських татар та інших народів Криму, радянських репресій та боротьби із інакомисленням в СРСР. Матеріали, що надходять, перетворюються на частину загального культурного надбання, доступного широкій аудиторії. Наукові публікації, семінари та відео-презентації Інституту «Ткума», експозиції Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (Дніпро) – неповний перелік форм збереження та популяризації родинної пам’яті про минуле України.

Нещодавно до Інституту «Ткума» звернувся Мартин Марищак, нині – мешканець  Варшави. Пан Марищак шукає єврейську жінку на ім’я Міла, яку його родина рятувала в Житомирі в період нацистської окупації.

Подаємо історію мовою оригіналу (із збереженням стилістики):

«Мои бабушка и дедушка, отец и его сестра, которые все уже умерли, родились в Житомире и пережили там оккупацию. Они были украинцами. Я знаю с давних рассказов, что во время оккупации они скрывали от немцев Милу и ее маленького ребенка. Когда Советская армия освободила Житомир, они покинули Украину, потеряли связь с Милой и больше никогда не встречались. Я знаю только то, что эту женщину звали Мила. Моего дедушку звали Петр Секмединов, а бабушку – Мария Секмединова (дев. Литвинчук). Они жили на ул. Сенная, дом 22 (это довоенное название улицы) в Житомире. Дедушка работал в Житомире автомехаником на Управлении Шоссейных Дорог, кроме того занимался изготовлением кожи. Бабушка работала помощником бухгальтера на заводе им. Сталина. У них было двое детей – мой папа Жорж (Жора), 1938 года, и его сестра Неониля (Ниля), 1935 года. Мои родственники покинули Житомир буквально перед освобождением города. Они боялись репрессий со стороны НКВД, поскольку дедушку не успели мобилизовать в Красную армию, когда пришли немцы. Таким образом они остались в Житомире, и судьба столкнула их с Милей. Мне бы очень хотелось узнать, выжила ли Мила и есть ли возможность найти ее или ее родственников. Буду признателен за любую помощь».

Якщо Ви маєте будь-яку інформацію, пов’язану із історією родини Секмедінових, або власні свідчення та родинні спогади про життя близьких у період Другої світової війни, Голокосту, Голодомору, депортації кримських татар та інших народів Криму та бажаєте поділитися ними із широкою аудиторією, ласкаво просимо надсилати їх на електронну пошту Інституту «Ткума»: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., скриньку наукового відділу Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. і телефоном –+380567177016, +380504522163.

Нацистська окупація м. Житомир у роки Другої світової війни. Військовий регулювальник Вермахту на розі Великої Бердичівської (за доби окупації – вул. Адольфа Гітлера) та вул. Михайлівської